Розділ 5

Дежавю

Руслан

Дурна вибоїста дорога в цій тачці майже не відчувалася. І з одного боку Руслан Харитонов від цього факту кайфував, а з іншого йому неможливо хотілося залишити тачку в гаражі і, замість неї, залізти на байк і помчати з вітерцем.

І щоб на дворі знову був дев'яносто шостий рік.

Харитонов криво посміхнувся. Ностальгія, ага. Старіє, мабуть, якщо вона все частіше накочує.

Ай, кого ти обманюєш, Русе?

Увімкнувся телефон. Дзвонив Родік, його заступник. Руслан взяв слухавку і на кілька хвилин поринув в обговорення робочих моментів, подумки сварячи всіх і все за те, що без нього нічорта не можуть вирішити. При тому, що всі розумні. Інших Руслан Харитонов у своїй команді не тримає. Особливо Родік. А все одно. Робочий день тільки но розпочався, а вже телефонує. Може він, Руслан, хріновий керівник раз працює правило "хочеш зробити добре - роби сам"?

Хоча, у хрінового керівника ніяк не могла статися процвітаюча мережа автосалонів, розташованих по всій країні, так?

А колись вона сказала, що він, Руслан, не має амбіцій. Що він життя прожигає, а не проживає. І тому їм не по дорозі.

Юля.

Бачила б вона його зараз. Яким він став. На кого перетворився з відірваного на голову хулігана. Що б тепер сказала, м? Пожаліла б, що кинула його тоді? Та сто відсотків.

Ось тільки Юля одружена з прокурорським. Давно та безнадійно. У них доросла дочка. Вона його, Руслана, давно вже забула.

А він…

Він також її давно забув. У нього також сім'я. Ніна, Діма… Тобто, якщо бути точнішим, у Руслана була сім’я. А потім було розлучення. Без драм, зрад, скандалів. Тому що вони з Ніною спочатку були друзями, а тільки потім стали парою. Чоловіком та дружиною. Батьками для Дімки. А після всього цього, за кілька років зрозуміли, що завжди були просто друзями. І цього замало для родини. І розійшлися. Це сталося два роки тому. Зараз вони – Руслан та Ніна – теж друзі. І батьки для Дімки.

Якось так.

Попереду автобус. Поволі тягнувся по вибоїнах дороги, пихкаючи вихлопом. Руслан додав газу і в потрібний момент обігнав. Все, он уже попереду рідне селище міського типу. Там – мама. Батька вже немає. Шість років вже немає. Банальна історія - замерз п'яним у снігу взимку. Мама після його смерті, з якою закінчилася нескінченна низка скандалів і дебошів, які вона терпіла стільки, скільки Руслан себе пам'ятав, сильно здала, хоч теоретично мало б статися навпаки. Тому Руслан стабільно раз на пару тижнів до неї їздив. Хотів до себе в столицю забрати і не раз, але жінка ні в яку.

В неї тут господарство. У неї тут могила чоловіка - якого-не-якого, з яким у шлюбі тридцять п'ять років прожила і, он, сина якого народила. У неї тут усе життя. Тут жила, тут і помре.

У ніч на понеділок йому у відрядження летіти, тому повернутися треба в неділю і тому він вирішив метнутися в п'ятницю, щоб побути два дні, як завжди.

В'їхав на рідну вулицю. І реально не повірив своїм очам. Тому що за кілька метрів від нього по залитому сонцем тротуару йшла вона.

Юля.

Точно вона. Він це точно знав, хоч не бачив її особисто всі ці двадцять три роки. Рівно стільки часу минуло з того часу, як вона поїхала до столиці.

Загальмував, вийшов. Їхні погляди зустрілися. Вперше за багато років Руслан зазирнув у ці бездонні сірі очі. Такі ж прекрасні, як він пам'ятав. Такі ж, як були, коли він у них загубився.

Волосся обрізала. Ось навіщо, га? Таке ж було… Як шовковиста пелерина. Руслан любив його між пальцями пропускати, зминати на потилиці, коли її цілував.

Подорослішала, так. А все одно така сама. Красива, як мрія. І така ж недосяжна.

У хулігана Руслана Харитонова не було проблем із дівчатами. Вони всі на нього вішалися. Всі, крім однієї. Окрім Юлі. До якої він не знав, з якого боку підійти, така вона була... І бісився через це. І поводився з нею як придурок.

Не знав тоді. І зараз також не знав… Що сказати і як. А тому по-дурному вирішив тачкою козирнути. А вона відмовилась. А він звалив. Втік точніше. Від погляду цих сірих очей, які колись дивилися на нього з ненавистю, потім із любов'ю, потім із злобою, а тепер… А тепер так, як дивляться на якогось шапкового знайомого, якого сто років не бачили. І це... Боляче?

Та ні, фігня якась.

А чому на її пальці немає обручок? Ні, це точно. Руслан це одразу змалював. Чому вона пішки приїхала? Ну, без своєї тачки?

Він дізнається...

Юлія

Води річки тихо хлюпали біля моїх ніг. Сонце тільки-но зійшло і його промені золотили воду і легенько торкалися мого обличчя. Дув свіжий вітерець. Синім небом пливли пухнасті білі хмари.

І ось, слово честі, у цей момент я себе щасливою відчувала. По-справжньому. Якою давно вже не відчувала.

Виявилося, що в моїй дівочій кімнаті ще завалялися деякі речі. Серед них був купальник. Закритий, із розводами відтінків синього. Якимось дивом він вижив, так. І я навіть у нього влізла. Сама не вірю, але це так. Фасон і принт доісторичні, але яка різниця, якщо довкола ні душі?

Тепла вода зімкнулась навколо моїх ступнів, потім щиколоток, колін, стегон, грудей. Відштовхнувшись ногами, я попливла. Яке ж блаженство….

Літній ранок. Сонце. Ясне небо. Річка. Я. Тиша.

Я лягла на спину, розкинула руки. Волосся намочила – ну й нехай. Лежала, дивилась у небо. І думала… А ні, я ні про що не думала. Ось взагалі. Наче нічого не існувало. Тільки я, літній ранок, сонце, ясне небо, річка та тиша.

Декілька хвилин, а потім тишу порушив плескіт води. Здригнувшись, я перекинулася і, мружачись від сонячного світла, спробувала роздивитись, хто ж порушив моє усамітнення.

Якийсь чоловік розтинав воду потужними гребками і швидко наближався. Пірнув. Виринув за метр від мене.

Темне волосся прилипло до високого чола і він відкинув його назад. Довгі вії злиплися від води. Блакитні очі палали вогнем. Губи - широко посміхалися на всі тридцять два зуби, білі як на рекламі стоматології.