Розділ 4

Найгірша зустріч із колишнім

Автобус нещадно трусило по стабільно розбитій дорозі, що веде до рідного міського типу. За двадцять три роки, що вихором промайнули з того часу, як я звідси поїхала, її, звичайно ж, ремонтували і не раз. Але робили це якось так, що краще якщо і ставало, то зовсім ненадовго.

Автобус також не новий. Але, звісно, не той, що відвозив мене вищезгадані двадцять три роки тому на вокзал. Просто далеко не новий. А от пахло в ньому так само, як я пам'ятала. І чому люди не миються? Питання риторичне.

Коли за запорошеним віконцем замаячили знайомі місця, всередині занило від сумної ностальгії. Так було завжди, коли я приїжджала в містечко свого дитинства, так. Але зараз це відчувалося особливо сильно тому, що…

Тому що раніше я сюди приїжджала з коханим чоловіком, з коханим чоловіком та улюбленою донькою, або навіть наодинці, але будучи щасливою дружиною успішного чоловіка, а зараз…

А зараз як у якомусь безглуздому серіалі, слово честі. Виїжджала юна і амбітна дівчинка в столицю вчитися і всього добиватися, а через двадцять з гаком років повернулася постарілою, похмурою покинутою жінкою,  яка так нічого і не добилася.

Я що повернулася?

Думати про це зараз вище моїх сил. Про майбутнє думати…

Автобус обігнав намитий чорний позашляховик розміром із танк. Знаєте, бувають такі величезні машини, щоб сісти в які сходинка потрібна і які займають півтора місця для паркування і жеруть стільки, що хоч бери і навколо заправки їзди? Ось цей був одним із таких.

Цікаво, чия вона?

Яка різниця, Юль?

Автобус прибув на станцію, я вийшла у спекотний літній ранок. Хоча тут, поза кам'яними джунглями, навіть спека відчувалася інакше. Легше.

Надягнувши сонцезахисні окуляри, попрямувала у бік будинку. З-за спини долинув гуркіт двигуна. Я, посторонившись, обернулася. Той самий чорний позашляховик, розміром із танк. І він не проїхав повз, а зупинився. Тоноване “у нуль” скло опустилося та….

Як ви уявляєте зустріч зі своїм першим коханням? Точніше, зі своїм першим і вкрай невдалим коханням? Де обов'язково вперше розбите серце?

Ви вся така випещена красуня йдете вулицею під руку з чоловіком - теж красивим і випещеним. Він дивиться на вас закоханими очима. Поруч – дитина. Або двоє. Ну або цей чоловік може галантно подавати вам руку, щоб допомогти вийти з вашої дорогої машини, наприклад. А ось колишній - погладшалий, аби як одягнений, нещасний і видно, що всі ці роки шкодував, що втратив вас, а тепер, побачивши, якою ви стали, то взагалі...

Усі ці роки я рідко думала про нього. Рідко згадувала. Але коли це траплялося, то хотіла, щоб усе було саме так.

І ось це моє бажання також не здійснилося, як і всі попередні.

Тому що зараз це я стояла в пом'ятій після поїзда футболці та джинсах і з ще більш пом'ятим обличчям на дорозі, а він - красивий і випещений, виходив назустріч із дорого позашляховика.

Руслан Харитонов. Мій однокласник, моє перше кохання, моє перше розбите серце та зруйновані мрії.

Він – хуліган, відірваний на всю голову, а я – хороша дівчинка та відмінниця. Мої мама та тато проти. Його – все одно. Я хотіла до Києва, хотіла вчитися, хотіла кар'єру, а він – ганяти на власноруч зібраному мотоциклі, а потім і на “бесі” з такими ж відірваними на всю голову хлопцями, кайфувати та не думати про завтрашній день. Навіть після того, як…

Я остаточно впевнилася, що Рус любить своє безбашене життя більше за мене і пішла від нього. Я цілий рік чекала, що він схаменеться, усвідомить і за мною приїде. Я нікому про це не говорила, я в цьому нікому не зізнавалася, навіть собі. Він не приїхав. Я змирилася. Я зустріла Вітю…

Ми двадцять три роки не бачились. І кожен із цих двадцяти трьох років пішов Руслану Харитонову на користь. На відміну від мене. Тому що я – втомлена сорокарічна майже розлучені жінка без слідів косметології на обличчі, а він…

Густе темне волосся коротко підстрижене - майже під "нуль" з боків і на пару сантиметрів на маківці. У ньому і в тижневій неголенності, що увінчала квадратну щелепу, уже нитки сивини. І це статусно і красиво, на відміну від тієї, яку я щомісяця зафарбовувала у своєму русявому волоссі.

На високому смаглявому чолі, між широкими бровами вже зморшки. І це теж красиво, так. Як і ста дев’яноста п’яти сантиметрова постать, що стала ще більш потужною та накачаною. Як і потужні передпліччя, прикрашені тугими джгутами вен і вигадливими татуюваннями прямо до довгих сильних пальців, що виднілися під короткими рукавами чорної футболки. Найкрасивіше з вищеописаного лише тільки його очі. Темно-сині, як море у шторм і такі ж глибокі. В які я колись закохалася донестями. У яких у той час грали чортенята, а тепер були ті самі впевненість і сила, які бувають у людей, які всього досягнули в житті.

Він змінився. До невпізнанності. Все, що залишилося колишнім – це сині джинси та чорна футболка. А ще те, як моє серце завмерло, коли я побачила його.

- Юля? Привіт! - цей голос….

Я пам'ятала його голос. Згадала. Знала. Впізнала б із тисячі. Низький, глибокий, оксамитовий.

- Руслан? Оце так зустріч! Привіт…

Мій мене не підвів. Прозвучав легко, байдуже, радісно.

А він стояв у двох кроках від мене. Високий та красивий. Стояв і посміхався. І ковзав по мені своїми синіми очима. Відкрито, не ховаючись.

І що він бачив?

Від довгого волосся, майже до талії, залишилося каре до плечей. Зараз воно стягнуте в безглуздий маленький хвостик. Обличчя більше не юне. Я берегла свою світлу шкіру від сонця, користувалася кремами, але цього мало, щоб приховати, що цьому обличчю вже не шістнадцять. Зморшки, втомлена шкіра, овал, що злегка поплив.

І по постаті теж видно, що сорок. Зайвої ваги немає, але тонка талія, високі груди та стрункі стегна залишилися в минулому.

- Ти до мами у гості приїхала?

- Ага, а…

– І я теж. Такий збіг. Сідай, підвезу, чого пилюкою дихати?