Розділ 2

Ти сама винна, мамо

Дзвінок смартфона лунко пролунав у тиші. Я кинулася до телефону з дурною думкою, що це телефонує Вітя. Телефонує щоб сказати, що помилився, що зараз приїде, все пояснить...

І взагалі, а може мені ось це все здалося? Привиділося? Я божеволію?

Але ж ні. Дзвонив не Вітя, дзвонила Женя.

- Алло, мам, привіт! Я сьогодні курсач викладачу показувала, він сказав правки внести. Я тобі скинула... Мені завтра треба.

- Жень ...

Прикусила язика. Ти що, Юля, збираєшся сказати дочці… Оце вже, ні. Я просто не зможу це зробити. Так, вона доросла, їй вже дев’ятнадцять років, але це нічого не змінює. Не змінює того, що ми утрьох сім'я. Що у Жені мама та тато разом. Що з нею буде, коли дізнається...

- Мам, зробиш?

- Зроблю…

- Ну все, давай, бувай.

- Бувай…

У режимі біоробота пішла до ноутбука. Розблокувала його, полізла у електронну пошту…

Згадала, як для Віті дипломну роботу писала. Тобто це тоді між нами називалося допомогою. Вітя так і сказав потім – дякую, що допомогла з диаломною. А за фактом я зробила все за нього. І докторську дисертацію – теж фактично писала я. Бо коханий працював, забезпечував нас, а я… А що я? Я ж просто вдома сиджу з дитиною. І маю хоч якось вкладатися у майбутнє сім'ї, хоч якось допомагати.

Просто сиджу вдома.

Домашні справи, уроки з Женею, гуртки, секції, репетитори з нею ж. А тому кожен день був розписаний по годинах.

А Вітя працював. А я – ні. Бо він так сказав, а я… А тепер мого тут нічого немає.

Усвідомлення також як удари. І від них дуже боляче.

На автоматі внесла правки, відправила доньці файл. Майнула думка потім, що вона не сказала "дякую". Вкотре. А коли взагалі говорила востаннє? А Вітя коли це робив?

Подивилася на телефон. Там – жодного слова. А чого ти чекала, Юля? Чого ти взагалі зараз чекаєш? Що тобі Вітя щось напише? Якось пом'якшить удар? З якого дива? Він тобі вже все сказав. Все що хотів.

Збирай речі і забирайся. Якщо не створиш проблем, то дам грошей не перший час... Подачку кине.

Сволота!

Я лягла в ліжко. Але сон не йшов. У непроглядній темряві годинник на тумбочці на ліжку відраховував час. Секунди, хвилини, години.

Перша ночі, друга тридцять, четверта.

Я перевернулася на бік, потім на спину. Замружилася. Розплющила очі, потім заплющила. Спогади не відпускали. Вони заповнювали мозок, катували його.

Дві смужки. Мені страшно, що Вітя не буде радий дитині, адже ми не планували. Адже навіть ще не одружені. Але він радий. Просто щасливий.

Його великі та теплі долоні у мене на животі коли Женечка заворушилася.

- Якесь диво! Вона ворушиться! Ти відчуваєш? - шепотів Вітя з блискучими від сліз очима.

Такий схвильований та щасливий.

Вперше взяв її на руки у пологовому будинку.

- Така крихітка. Я її правильно тримаю, а? Страшно... Блін, Юль, повірити не можу, що у нас є дитина. Дякую тобі, кохана…

Невже це був той самий чоловік, який кілька годин тому сказав мені зібрати речі і забиратися?

Просто не можу повірити.

Коли ж… Як так?

Згадала, як він того злочинця примудрився посадити. Резонансна справа, велике фінансове розкрадання, зубасті адвокати та мій ледь тридцятирічний Вітя. Молодий прокурор. Йому навіть погрожували, тому ми з Женею цілий місяць жили у його бабусі з дідусем на дачі. Але Вітя не здавався і досягнув свого. І ось після цього в нього справи вгору пішли. Премія, підвищення, наш дім. Я була така щаслива. Вважала, що ось вона моя здійснена мрія. Як у тій приказці – щоб стати дружиною генерала, треба вийти за лейтенанта.

Мені всі казали, що мені пощастило. Подруги, колеги по роботі, коли звільнялася. А я посміхалася та погоджувалася з цим.

Хіба я тоді могла уявити, що через десяток років мій коханий чоловік покине мене?

Шоста ранку.

Я не могла більше лежати у ліжку. Встала, пішла у ванну кімнату. Від гарячого душу полегшало. Сніданок пішла готувати. Машинально. На трьох. Ні, на двох. Ні, тепер вже тільки собі.

А тепер для віктора сніданок готує інша. Він сьогодні прокинувся поряд із нею.

Він сказав, що у мене два дні що зібрати речі та виїхати. Невже він це зробить? Просто візьме та вижене мене геть? Все всередині протестувало цій думці і в той же час я звідкись знала – зробить.

Кава давно охолола. Яєчня – теж. Мені шматок не ліз у горло.

Ще один телефонний дзвінок. Це – Женя.

- Мамо, препод курсову прийняв. За тиждень захист і все.

- Супер. Я дуже рада.

У голові спалахом ідея.

- Жень, а можна я до тебе в гості приїду?

– А? Навіщо?

- Ну як.. Не бачила тебе давно…

- Ну, приїжджай. Так, звичайно, приїжджай…

Я пішла збирати речі. Робила це на автопілоті. Не знала, за що хапатись, що брати. І чи правильно роблю. Чи може просто дочекатися Віті? Адже він не зможе так зі мною…

Так само, як не зміг зрадити, так, Юля?

Трохи поживу із донькою. Може, Вітя схаменеться? А як він схаменеться, вона ж вагітна? Його коханка вагітна.

Поклала валізу на заднє сидіння машини та виїхала з двору. Надворі цвіло літо. Життєрадісне та тепле. Ніяких тобі злив і гроз, як у серіалах, коли у героїв трагедія.

Менше б серіалів дивилася Юля. Можливо тоді б…

- Мамо, а чого ти з валізою? - запитала Женя, відчинивши вхідні двері.

- Ми з татом…

Ні, не можу сказати. Не можу сказати дитині, що тато нас покинув. Жені вже дев'ятнадцять років, так. Але все одно вона – дитина.

Закотила валізу до передпокою. Звела очі на доньку.

- Ми з татом посварилися трохи. Можна я в тебе поживу кілька днів?

- Мам, скажи вже чесно, а! - випалила дочка, - Скажи що тато тобі розповів про коханку!

Я шоковано застигла навпроти дочки. Знову не вірила своїм вухам. Вдруге за добу.

– Ти що знала?

Донька відвела погляд, ніби збираючись із духом. Нервово стиснула руки в кулаки. Так сильно, що побіліли кісточки пальців.