Розділ 1

Вона молодша, вона вагітна, я її кохаю

Це був звичайнісінький день. Звичайнісінький вівторок. Перший день літа. Сонячний і теплий, як і належить для столиці. Я вранці приготувала сніданок для нас із чоловіком і досі нагадуючи собі робити це на двох, а не на трьох, хоч донька переїхала у подаровану на вісімнадцятиріччя квартиру вже кілька місяців тому. Потім його на роботу провела, зайнялася будинком. Прибиранням, пранням. Мій Вітя не любить сторонніх людей у домі, тому я це все сама роблю. Так, тільки раз на місяць приїжджає клінінг, щоб зробити генеральне прибирання, а про сад дбає садівник. Непросто, звичайно, але мені тільки на радість. Він же чоловік, видобувач, а я - дружина, хранителька домашнього вогнища ось уже двадцять років. Саме стільки ми прожили у шлюбі з Вітею.

Півжиття.

Потім спортзал, адже треба підтримувати фігуру у формі. Легкий обід. Потім настав час готувати вечерю. Вітя приїхав о сьомій вечора, як і завжди. Приїхав і сказав, що півжиття виявляється закінчилися.

- Юлю, я від тебе йду.

– Куди?

– У мене інша жінка. Давно. Я її кохаю і в нас скоро буде дитина.

Стояв навпроти мене. Все ще накачаний, а ні грама зайвої ваги, незважаючи на свої сорок три роки, високий шатен із зеленими очима, в які я колись закохалася. У дизайнерському костюмі та білій сорочці, яку я кожногу ранку для нього ретельно прасувала. Стояв і буденним тоном говорив слова, що відчувалися як удари.

- У тебе два дні на те, щоб зібрати речі і з'їхати звідси, - сказав і швидким кроком вийшов із кухні.

Я завмерла. Я не дихала. Я просто не могла дихати. Грудну клітину ніби залізні обручі стиснули, а в обличчя та шию хлюпнули окропом.

- Ось, підпиши заяву на розлучення, - повернувся чоловік із паперами в руках.

Поклав їх на обідній стіл, посунувши тарілки з гарно, як у ресторані, розкладеною їжею. Стейк із червоної риби, запечені овочі. Мій чоловік правильно харчується та стежить за здоров'ям.

- Вітю, - просипіла я, давлячись підступаючими сльозами, - Я просто вухам своїм не вірю...

- Давай тільки не починай, Юлю, добре? Ти сама винна, що я тебе розлюбив, але навіть розуму не вистачає це зрозуміти.

- Ось як? Я, значить, дурепа, а вона...

- Вона молода, легка, свіжа, весела, пристрасна. Розумненька, з нею є про що поговорити. Вона вміє слухати, розуміє мене, а ти...

Він зробив паузу.

- А з тобою, Юлю, з туги можна здохнути. Всі розмови - про господарство і он про Женьку, більше ти ні про що говорити не здатна, тому що нічого не робиш, а тільки вдома сидиш. І зрозуміти про що я говорю теж, з цієї ж причини. І виглядаєш... Ти коли востаннє зі спортивного костюма вилазила? Сукні, підбори одягала, зачіску там робила, фарбувалася? Вік бере своє, а ти навіть не намагаєшся нічого з цим зробити, якось приховати.

Краще б вдарив. Вітя мене за все наше сімейне життя жодного разу не бив, але краще б...

- У нас уже рік немає сексу, а ти навіть жодного разу не поцікавилася з якої причини. Мабуть, і не помітила цього. Тобі начхати. І на мене начхати. Я тобі так - банкомат.

- А я для тебе – безкоштовна хатня робітниця! – випалила я.

- Нормально така безкоштовна, - зневажливо посміхнувся чоловік, - З урахуванням того, що я тебе все життя утримую.

- Ти сам не хотів, щоб я працювала. Сказав, щоб я займалася дитиною та будинком, а ти все забезпечиш.

- Бо сенсу не було від тих копійок, які ти заробляла, Юля! Ти ж тупа, ні на що не здатна...

- Ага, саме тому я за тебе диплом писала! І докторську, так? Бо тупа! А ця твоя, значить, розумна? Хто вона? Я знаю її? - закричала я.

- Не кричи! - гаркнув він, блискаючи очима. - Документи підписуй, не марнуй мого часу. Ну і, врахуй, твого тут нічого немає, тому про поділ майна навіть не заїкайся. І речі збирай. Не влаштуєш проблем, дам грошей на перший час.

- Пішов ти! - розплакалася я, - Сволота!

- І піду! Від тебе! Документи підпиши!

- А як же Женя? Наша донька? - простогнала я.

- Жені дев'ятнадцять років. Вона доросла дівчинка і все зрозуміє. Чи не зрозуміє, мені начхати. Я її виростив, я все їй дав! Квартиру, тачку, за освіту сплачувати продовжу. До мене ніяких претензій не може бути.

- Ти її виростив, так? А я так, просто поряд постояла.

- Все, що вона має, дав я! Орав, як клятий, роками, щоб у неї і в тебе все було. А ти в мене на шиї сиділа на всьому готовому.

Я впала на стілець і затулила обличчя руками. Не могла повірити у те, що відбувається, не могла дивитися на цього незнайомця в тілі мого коханого чоловіка, з яким прожила двадцять років життя. Який і став всім моїм життям, бо своє я віддала йому.

- Юля, підпиши документи, - зі втомленим роздратуванням сказав Вітя, нависаючи наді мною.

Йому байдуже, що мені боляче. Йому взагалі байдуже  на мене.

Я підписала. Він забрав папери, акуратно їх стопкою склав.

- Я зараз речі зберу і поїду звідси на два дні, а коли повернуся, щоб ти вже була готова з'їжджати.

І пішов збирати речі. Сам. А зазвичай я йому їх збирала. Ретельно прасувала та акуратно складала у валізу.

Поїхав. Я чула, як зачинилися за ним вхідні двері. Розплакалася в долоні. Вила, затискаючи рота рукою.

Не вірила, просто не могла повірити, що все це не сон. Що це сталося зі мною, з нами. Адже у нас з Вітею все добре було. Так, звичайно, пристрасть давно пішла, але ж ми разом уже двадцять років і це нормально.

Пристрасть, кохання. Нормально, так, Юля? Це так ти заспокоювала себе щодня останні… Скільки років?

Скільки років тобі чоловік не робив компліментів, не дарував квітів просто так, а не лише на Восьме березня та День народження? Скільки ви не цілувалися? Скільки не ходили на побачення? До ресторанів, кафе? Скільки?

Як же ми дійшли такого?

Мозок, ніби знущаючись, став підкидати спогади. Про те, як ми познайомились із Віктором.