Розділ 15

Ліна збагнула, як виглядає — уява, на щастя, або навпаки, дозволяла, і не втрималася від сміху. Та одразу ж схопилася за голову. І нудота раптом підкотила. Не з'ясовувати ж відносини в такому стані? Та й Оленка тут, споглядає на неї величезними переляканими очима. Якщо дитина так відреагувала, то Ліна точно «красуня».

— Ти хвора. — Лука не питав. Він констатував. — Це не заразне? А то я залишу Оленку з нянею і повернуся.

«Ага, так я тебе і впустила, гарного такого».

— У Центрі сказали?

Навіть її стан не завадив Ліні ще раз здивуватися, наскільки Лука — привабливий чоловік. Вже почала забувати.

— Дітям оголосили, що занять не буде, але причину не назвали. — Лука опустив очі на доньку, яка смикала його за рукав. — Що?

— Я не хочу з нянею. Краще вже з дідусем Михайлом — запхинькала Оленка. — Вона змушує мене їсти корисну моркву.

— Не сперечайся з татом, — спокійно зауважив Лука.

«Два упертюхи. Донька — вся в тата. Не зовнішністю, так характером».

Ліна скривилася і тихо заявила:

— Мігрень у мене, — і, похитуючись, пішла всередину, надаючи непроханим гостям самим вирішувати, заходити чи забиратися геть. Хода у неї, напевно, дуже «граційна», але Ліна нікого до себе не запрошувала. Так що нехай милуються. Або забираються.

Судячи з суперечок за спиною, гості вирішили залишитися і навіть почали знімати взуття. Ліна пройшла у свою кімнату, випила ще одну таблетку і поправила постіль.

Що ж тепер? Не лягати ж в ліжко? Чи все ж прилягти?

Вона вперше потрапила у таку ситуацію, та ще й міркувала не надто добре.

«Нахабно вляжусь, і нехай роблять, що хочуть».

Щось змусило її повернутися до дверей — навіть голова закрутилася. Ліна притримала її рукою, немов це могло допомогти. В прорізі стояв Лука.

Попередній раз він бачив цю кімнату майже десять років тому. За цей час Ліна поміняла шпалери і штори, але решта залишилася незмінною. Напевно, обстановка здаватиметься Луці старомодною, але зараз він не роззирався на всі боки. Або встиг оглянути все до того, як Ліна його помітила.

«Про що ти думаєш? Яке йому діло до обстановки? Йому тут не жити».

Але думки приходили і йшли такими ж непроханими, як і сьогоднішні гості. У Ліни не залишилося сил ними керувати. Та й озвучувати — теж. Останнє — тільки на краще.

— В Оленки теж є така, тільки з білочками. — Ліна не одразу зрозуміла, про що говорив Лука. Потім оглянула себе, пригладила край піжами з різноколірними котами, що задерся, і знизала плечима. Так, ось така вона сьогодні — не в шовкових вбраннях. — Скільки днів мучишся?

Що ж, їй немає чого приховувати.

— Дві доби вже.

Лука насупився. Схрестив руки на грудях.

— Значить, у четвер вранці почалося?

— Вночі ще.

Ліна не знала, куди подіти руки, і взяла склянку. Зрозуміла, що пити не хоче, і поставила назад. Підняла очі на Луку.

Добре, що вона так сильно втомилася, що навіть не відчуває нічого. На емоції енергії не залишилося. Хіба що на констатацію фактів. Он, Лука який чудовий вигляд має. У нормальному стані вона б уже під паркет провалилася від сорому за свій вигляд, а так...

— А Таміла Миколаївна куди поділася?

— Мама на дачі. Поїхала вчора вранці і пробуде там до понеділка.

Навіщо вона все Луці доповідала, думати не хотілося. Сказала, і сказала. Це ж не важливі секрети якісь.

— Вона не в курсі, що у тебе мігрень, вірно? Ти їй не повідомила.

Ну що він до неї причепився? Йому яке діло?

«Запитай. Чи боїшся почути відповідь?»

— Ні. Нехай відпочиває. Сама впораюся. Завжди справлялася. І тепер майже впоралася. — «Лін, пластинку заїло?» — І взагалі, мені вже легше.

— Помітно.

— Дивитися не примушую.

Вона навіть образитися не могла — не виходило. От навіщо він прийшов, підняв з ліжка, позбавив спокою, «компліментів» наговорив? Що їй з усім цим робити?

— Тільки без наїздів, будь ласка. Ти, як і раніше, найвродливіший скульптор у світі.

Ліна хмикнула.

— Тільки з обличчям кольору водоростей. Можна маску не робити. Та й до Хелловіну готова.

— Жартуєш, це добре. Правда, сарказму додалося.

З язика рвалося «Хто в цьому винен?», але лаятися теж сил не залишилося.

— Слухати теж не змушую.

— Ви посварилися? З Тамілою Миколаївною.

«Прозорливий який».

— Ти ставиш занадто багато запитань.

— Через Оленку? Але дочка сказала, що вони порозумілися. Я не навмисне. Чесно. Якби знав, що так вийде...

— Точно не через неї. До чого тут дитина? Мама навіть не знала, що Оленка — Барле. Вони дуже навіть мило поспілкувалися.