Розділ 13

— Я — Оленка, — прямо з порога заявила дівчинка. — Добрий вечір.

Ліна замкнула за ними двері і кинула сумку на стільчик у передпокої.
Вона ще не придумала, як усе пояснить мамі. Як скаже, що Оленка теж носить прізвище Барле. Реакцію Таміли Миколаївни вгадати неможливо. Спочатку, у присутності чужих, вона завжди все сприймає стримано, але потім... Загалом мовчання і видиме ігнорування проблеми ще нічого не означають. Думка мами Ліна, швидше за все, дізнається пізніше.

А зараз…

— Вітаю, вихована дитина! — вигукнула Таміла Миколаївна. — Читати любиш?

Ліна закотила очі. Бібліотекар — це назавжди. Пора включатися в розмову, а то мама почне суворий допит прямо коло вхідних дверей: назва останньої прочитаної книги, сюжет, персонажі, скільки разів за рік відвідувала бібліотеку...

Проте Ліна ще не знала, на що здатна Оленка.

— А ви мальописи (6) любите?

— Що? — перепитала Таміла Миколаївна. Вона явно не очікувала зустрічного питання.

— Це такі картинки з короткими описами. Мені подобається «Болівар». Там є дівчинка Сибілл, і вона...

— Проходьте всередину і мийте руки, — скомандувала Таміла Миколаївна і попрямувала до кухні, проголошуючи по дорозі: — Сьогодні на вечерю суфле з телятини і вінегрет.

— Я люблю вінегрет! — крикнула навздогін Оленка, скидаючи на підлогу рюкзачок. — У вас дуже сувора мама, Ліно Дмитрівно, — вимовила вона майже пошепки.

— Що є, то є, — з мимовільним сміхом у голосі промовила Ліна. Дочка Луки виявилася дуже спостережливою.

— А ви мальописи любите? — не вгамовувалася Оленка. Здається, ця дитина обожнювала потеревенити. Цікаво, її мама теж така ж балакуча? Ліна виросла не надто говірливою. Швидше мовчазною. Мабуть, лише з Ерікою вона дозволяла собі відверто висловитися.

— Не знаю. Але готова спробувати.

Ліна повісила Оленчиного плащика на вішалку, поки дівчинка знімала красиві лакові черевички в тон верхньому одягу. На рудоволосій голівці все ще красувався яскравий блакитний берет.

— У мене з собою є Сибілла. Тобто «Болівар». Почитаємо, поки дідусь Мишко не приїхав?

— Почитаємо, але спочатку підемо мити руки і вечеряти. — Оленка кивнула і простягнула Ліні берет. — Гарний, — не втрималася від похвали Ліна.

— Ага. Мені його татусь привіз. І плащ — теж. Йдемо?

— Я покажу тобі, куди.

Татусь. Уважний, невідомий Ліні з цього боку Лука. Цікаво, до їхньої дитини він теж ставився б настільки ж дбайливо? Та що тепер гадати?

Луку вона бачила лише мигцем. Він привіз Оленку, а коли Ліна обернулася до дверей, колишній чоловік махнув рукою в знак вітання, її серце затьохкало у відповідь, та він уже помчав на якийсь важливий захід. Цікаво, який?

«Лін, чи не занадто активно ти цікавишся чоловіком, з яким у тебе нічого немає і не буде?»

Після вечері Ліна разом з Оленкою влаштувалася на дивані у вітальні. Вони почали читати та розглядати мальописи. Точніше, дівчинка розповідала їх вголос, оскільки вивчила напам'ять.

Помітивши, що Таміла Миколаївна збирається запалити вогонь у пічці, Оленка зірвалася з дивана і кинулася в кут кімнати зі словами:

— А можна я подивлюся? У мене вдома такого немає. Це ж грубка?

— Вірно. Поглянути можна, але тримайся осторонь. Газ — непередбачувана річ, — суворо зауважила Таміла Миколаївна, черкнувши довгим сірником.

Помаранчевий вогник перетворився у синє полум'я, і ​​Оленка захоплено вигукнула:

— Гарно як! Обов'язково попрошу тата побудувати таке ж у нас вдома. Ні, вдома є батареї. Краще на дачі. Там пічок немає.

Знову «тато». І чомусь дуже рідко «мама». Значить, у них є дача. Цікаво, там тільки садок, чи грядки теж є? Мама обов'язково висаджує бодай щось, аби було за чим доглядати.

«Ти уявляєш собі Наталю з граблями чи лопатою, навіть маленькою?»

Загалом не надто. Ось біля рояля, або біля басейну, а ще в театрі у хутряному манто і з довгою сигарою. Щось у стилі двадцятих минулого століття, до того ж у Франції чи Британії.

У двері подзвонили. Першою кинулася до входу Оленка. За нею чинно вирушила Таміла Миколаївна. А слідом вже Ліна, перед цим поглянувши на годинника.

Двадцята нуль-нуль. Пунктуальний чоловік, цей дядько Михайло.

Ліна встигла забути, як може виглядати високий чоловік в їхньому передпокої, не надто великому для квартири, побудованої ще в довоєнні часи. Давно немолодий, але все ще стрункий мужчина простягнув Тамілі Миколаївні квіти. Зазвичай балакуча, збентежена мама відійшла вглиб і ткнулась носом у чайні троянди. Вона знала, що повинен прийти двоюрідний дідусь, щоб забрати ученицю Ліни, але, мабуть, не очікувала, що він виявиться імпозантним чоловіком.

— Дідусю, ми включали грубку! — вигукнула Оленка. Мабуть, ця подія стала для неї найяскравішою  за сьогоднішній вечір.

— Розпалювали, — виправила її Таміла Миколаївна, але обмежилася єдиним словом.

— Михайло Вітольдович Новик, — представився чоловік.