Давня звичка таки зіграла з нею злий жарт. На її смак, «Барле» звучало якось чіткіше, та й цікавіше, ніж просто Ліна. Ось вона і представлялася так кожного разу, коли відповідала на дзвінки.
Хто ж знав, що звідкілясь з'явиться чоловік, мало того — довідається телефон колишньої дружини, зателефонує і в результаті застукає ту за використанням його кровного прізвища. Можна сказати, династичного. Дідусь, батько, а потім й син кидали м'яча через сітку. Ну, і відбивали, звісно ж. Куди ж без цього? У них все було розписано з народження: спортивна школа, спортивний інтернат, ВНЗ з ухилом у спорт або з пристойною волейбольною командою, а потім — найкращі клуби світу. Інакше ніяк при таланті, переданому через гени.
І як накажете відповідати на викривальну фразу колишнього чоловіка?
— На рахунок тебе у мене планів немає. — «Молодчина, так тримати. Нехай не думає, що... Що?» — Скоро опівніч. У тебе щось термінове?
— Раніше ти не звертала увагу на час.
— Раніше я була наївною дурепою. Щось трапилося? — Може, вона насправді перегинає палицю? Ні з ким, крім Луки — теперішнього Луки — вона не розмовляла у подібному тоні. Цинізму в ній додалося, але байдужості точно немає. Можливо, щось з дитиною? А вона тут... Як би не склалися відносини між ними, діти не повинні від цього страждати. Нічиї діти.
— З Оленкою все гаразд? Просто завтра заняття... Вона здорова? Вересень — підступний місяць. Вдень ще тепло, а вранці і ввечері... Та й школа ще.
Він мовчить, а вона все сильніше торохтить. Хоч би щось сказав. Після власних запитань і розмову не припиниш.
— Вибач.
Після слова, що пролунало, в голові у Ліни пронеслося з десяток варіантів, через які колишній чоловік міг би попросити вибачення. Та навряд чи він телефонує так пізно заради цього.
— За що? — прохрипіла вона в динамік, відвела телефон якомога далі, прикрила рукавом і прокашлялася. Ліна сподівалася, що нічого з розмови не пропустила. — Ти ще тут? Тобто там?
— Я вдома, якщо тобі це цікаво. Оленка здорова, вже спить. Я чому так пізно і наполегливо турбую: завтра у вас заняття з ліплення, а я ввечері буду зайнятий. Виникла непередбачена справа. Ночувати з нянею вона не любить, і я думав відвезти Оленку до свого дядька — вони непогано ладнають. Ось тільки дочка не хоче пропускати заняття. А дядько Михайло зможе забрати її тільки о восьмій. Ось я і телефоную, щоб... порадитися.
З нею? А чим вона може допомогти? Та й не повинна ніби. Хіба це не їхні сімейні справи? Мабуть, матуся Наталя все ще у від'їзді. На курорті чи що? Оксамитовий сезон в розпалі. Цікаво, які місця для відпочинку вибирають янголоподібні жінки?
Ліні негайно захотілося завершити розмову, від якої вона вже почала отримувати задоволення. Ось тільки спотворене.
— Я можу відвести її до себе. Скажи дядькові адресу, і він забере Оленку, коли зможе. Так підійде?
— Дуже навіть. Це найкраще, що можна вигадати у такій ситуації. Сподіваюся, це не порушує твої плани?
— Плани у мене були на сьогодні. Завтра ввечері я вільна. Адресу пам'ятаєш?
Перед очима виникла картинка: Лука біжить вниз по сходах, а вона стоїть на порозі, обіймає рукою живіт і ніяк не наважується зачинити двері. На майданчику між поверхами чоловік обертається і з посмішкою вимовляє: «Ховайся. Тут протяг».
Хто ж знав, що після цієї фрази вони зустрінуться лише через десять років?
— Старий пам'ятаю.
— Я все ще там. До речі, звідки у тебе мій телефонний номер?
Якщо це справа рук Еріки...
— В Оленки. Ти роздаєш його направо-наліво. Я хотів сказати, учням.
Направо-наліво? І що це означає?
— Роздаю. Ось для таких випадків. Що ж, тоді домовилися.
— Ти... Лін, щось трапилося?
Цей тон занадто сильно нагадував той, яким Лука попереджав її про протяг. Дбайливий такий. Відчуття таке, що йому небайдуже те, що з нею відбувалося — і тепер, і тоді.
— Коли? — поцікавилася вона з сарказмом у голосі.
— Прямо зараз. Ти так бравурно почала, а потім...
— Тебе не повинно це турбувати. Завтра виконаю все, що від мене залежить.
— Спасибі тобі.
— Я ще нічого не зробила.
— Зробила. Не відмахнулася, а могла. І ще — ти ніколи не була дурепою. Просто не можеш нею стати. Не називай себе так.
Він їй вказує, що варто робити, а що ні? Це її право — говорити про себе так, як вона хоче. Але підіймати вихор у склянці з водою не хотілося. Між ними більше нічого немає, і не буде.
— Я хочу спати. На добраніч, Лука.
#504 в Жіночий роман
#1798 в Любовні романи
#415 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 05.01.2021