Розділ 7

— Донька? — Еріка відсунула убік якесь виключно корисне для суглобів фруктове желе і нахилилася вперед — до подруги. — Ти впевнена?

— Смішне запитання. Еріка, сама подумай. Якщо Оленка називає Луку батьком, і він не відмовляється, навіть навпаки, погоджується, що вона талановита, то як можна сумніватися? На яких підставах? Це ж не колір фетру, коли чоловік впевнений, що він червоний, а жінка називає його Маджента (1) або кіновар (2). Інша справа, коли мова йде про «Перуджу» (3) або «Халкбанк» (4).

— Ого! Припускаю, що це —  волейбольні клуби.

— Вони. Свого часу напам'ять їх вивчила, щоб бути на одній хвилі з деким. Ось тільки не знадобилося. Дивно, що пам'ятаю такі речі досі.

Еріка повернулася до десерту, але допитливий погляд від Ліни не відвела.

— Про що ви вчора балакали? З боку все виглядало мирно, але ж я тебе знаю. Ти тільки на вигляд тиха, а взагалі — вогонь!

— Лука, мабуть, теж вогонь. Ось і згоріли в спільному полум'ї оперативненько так. За пів року упоралися. Про що розмовляли? Ні про що суттєве. Він сказав, що я — гарна, а я повідомила, що у мене є друг.

— А між рядками що прозвучало?

— Не знаю. От чесно, Еріко. Не зрозуміла я нічого. Мені просто раптом захотілося піти, і я пішла.

— Я так і не зрозуміла, чому ви тоді, давно, розбіглися. Така пристрасть між вами палала, що інші встати між вами боялися. Що вже мовити про те, щоб потрапити до орбіти, або, радше, до коловороту.

— Еріко, не починай знову. Про це балакано-перебалакано з сотню разів. Оскому набило.

— Подруго моя дорогенька, поки Лука твій за кордоном сидів, я мовчала. І продовжувала б тримати язика за зубами, якби він у клубі до тебе не підійшов. Але тепер тобі доведеться згадати минуле, як би не хотілося забути. Пам'ять — річ підступна. А тут ще дочка додалася. Бачитися будете.

— А Оленка тут яким боком? Вона як раз нічого в наших відносинах не змінює.

— Не знаю, не знаю. Як на мене, то все навпаки. Тебе ж це зачепило. Хіба ні?

— Дитина тут ні до чого. Вона на світ божий не просилася. І ставлення моє до неї через наші з її батьком давні проблеми не зміниться.

— Це зрозуміло. Ти сама себе зсередини з'їси, але інших не образиш. До речі, він одружений на мамі цієї дівчинки?

— Не знаю, не запитувала. Та і як би це виглядало? Лука, у тебе в паспорті новий штамп з'явився? Якщо так, то чи давно?

Еріка захихотіла і ковтнула кави.

— Звичайно ж, не питала. Ані на хвилину в цьому не сумнівалася. Ти ж у нас горда.

— Причому тут це? Та й навіщо мені знати, одружений Лука чи ні? Що це змінить особисто для мене?

Ліна сьорбнула застиглої кави і скривилася. Вона надавала перевагу гарячій, але за розмовами відволіклася і майже забула про неї. На відміну від Луки. Думки про нього не полишали її голову. Лягала з ними, і прокидалася теж із ними. І це було погано. Можливо, завтра їй вдасться не думати про нього хоча б з шостої вечора до шостої ранку середи. Вівторками Ліна бачилася з Ігорем. Та ще четвергами. Але так далеко вона не загадувала.

— Впевнена, що нічого? У суботу він не виглядав таким вже байдужим. Та й ти... Пробач, подруго, але я зараз як у суді  — тільки правду. Ти теж виглядала далеко не байдужою.

«Погано, якщо так. Лука — спостережливий хлопець. Точніше, чоловік. Скільки ж йому? Невже тридцять п'ять? Ні, ще тридцять чотири. Листопадовий він».

— Коли ти встигла усе це помітити, не розумію. А як же той хлопець, у якого ти на плечі щоку гріла? Здається, ти не називала його імені. Послухай, та ти про нього ані слова не сказала. Невже настільки нездалий?

— Славко він. Чому одразу нездалий? Хороший хлопець, навіть занадто. Ввічливий, вихований, на побачення покликав.

— Ти, звичайно ж, не погодилась.

— Я начебто не вільна. Аванси даремно не роздаю, — Еріка відсунула убік десерт. — Настрій зник. Віталік все ще у відрядженні і навіть не телефонує, зараза. Що він там робить, і головне, з ким?

— Працює він. Ти ж сама сказала, що у відрядженні. До речі, це Віталік твій не вільний, а ось ти...

— Не можу я так. Доки не вигнала, доти він мій.

— Подруго, Кожух — дорослий одружений чоловік. Впевнена, що він вважає себе твоїм?

— Ліно, ти визначся вже. А то протягом п'яти хвилин видала дві взаємозаперечні репліки. В одній Віталіка вигороджувала, в інший втопила.

— Вибач. Я, здається, не в формі, — погодилася Ліна.

Вона й сама не знала, що з нею коїться. В душі з суботи панував повний безлад.

— Тобі не здається. Може, зайдеш завтра до мене в крамничку? Підберемо тобі капелюшок новий на осінь.

— Не можу я. Завтра я зустрічаюся з Мартичем.

Еріка несподівано гикнула і прикрила рота рукою. А потім поцікавилася, ніби мова йшла про держтаємницю:

— Думаєш, що у тебе вийде?

— Що вийде? Ти про що? — не зрозуміла Ліна.