Розділ 6

Її ім'я, вимовлене одночасно чоловічим та дитячим голосами, несподівано позбавило Ліну дару мови.

"Тато?"

Вона випросталася і повільно обернулася. Дуже повільно, інакше чомусь не виходило.

Оленка займалася у Ліни вже пів року. Її прізвищем, як і прізвищами інших дітей, Ліна не цікавилась. Тільки іменами. Організаційними питаннями займалася адміністрація Центру. У Ліни навіть журналу не було. Приходив, хто бажав, реєструючись на вході. Тут зрештою не школа. Та й з будівлі без супровідника, а якщо він з’явився вперше, то і документа, ніхто не випустить. Відпроситися у майстра — усього лише формальність і данина ввічливості.

Ліна навіть уявити не могла, що вчить дочку Луки. Маленька могла займатися музикою, танцями, малюванням, врешті-решт, але вона вибрала ліплення. Або хтось обрав замість неї. Але радником точно був не Лука. Його голос пролунав здивовано. Навіть гул у вухах дозволив Ліні це розчути.

Дуже гарненька, талановита, але хвороблива дівчинка Оленка одразу знайшла шлях до серця своєї наставниці. Величезні блакитні очі сяяли на обличчі восьмирічної красуні зимовими озерами, коли вона вислуховувала поради Ліни, а тоненькі пальчики примудрялися ліпити хитромудрі візерунки. Такі не кожному дорослому під силу. Проте щойно вона назвала Луку татом.

Їхній дитині зараз могло бути трохи більше, ніж Оленці. Приблизно на рік. Лікарі попереджали, що повинна народитися дівчинка. Можливо, така ж мила, з чистим поглядом невинних очей. У Ліни не вийшло подарувати чоловікові дитину. На відміну від тієї, іншої, якій вдалося стати мамою для доньки Луки.

Недовго ж він мучився спогадами про невдалий шлюб. Швидко знайшов заміну романтичній дурепі, яка ловила кожне його слово, немов він видавав щось надприродне і дуже важливе для неї — для них. Цікаво, та, інша, теж споглядала на нього, наче на бога?

«Не можна розкисати. Усе давно минуло та ще й кактусами поросло. Табличка «Руками не чіпати і думками не торкатися» десять років вже висить, наче дороговказ».

Ліна добре пам'ятала тендітну рудоволосу і без усіляких «але» вродливу жінку, що зазвичай приводила Оленку на заняття. Її і жінкою назвати важко. Надто вже по земному лунає. Тоненька, немов тростинка, вона дивилася на світ такими ж небесно-блакитними очима, як Оленка.

Мабуть, Лука таки знайшов свою богиню, цей гарний золотистий бог. Тендітна фея — яка вона? Чим завоювала або прибрала до рук, якщо він жодного разу не поцікавився, як поживає та, інша? Цікаво, вони з матусею Оленки були знайомі до того, як Лука підписав документи на розлучення, які зопалу відправила Ліна? А потім пошкодувала.

Вона не могла змусити себе поглянути у чоловіче обличчя. Боялася побачити хоч якісь емоції, що стосувалися її. Краще вже байдужість. Так спокійніше.

— Мама сьогодні зайнята? — поцікавилася вона в Оленки, хоча особливої потреби питати не було. Ну забере цього разу дівчинку батько, а не мати. Ліні яке діло до чужих сімейних справ?

— Наталя у від'їзді, — стримано відповів Лука, і Ліні таки довелося подивитися йому в очі. — Ти мала рацію: багато що змінилося. Я не встиг вчора розповісти. Та й місце для одкровень було не надто... доречне.

Невже дорікає? У тому, що вона з'явилася до клубу без чоловіка? Адже зізналася ж у наявності друга.

«Не його це справа, і вже давно. Нехай зі своїми проблемами розбирається».

Якщо вони у нього є. На вигляд не скажеш, що існують. Красива дружина, чудова дочка, і всі явно не бідують».

— Доросла у тебе донька, Лука.

— Лін, послухай-но...

— І талановита. Можеш нею пишатися.

— Я і пишаюся. Ось тільки нам із тобою варто поговорити.

— Навіщо? Думаю, особливої ​​необхідності немає. Вона зникла, як я зрозуміла, багато років тому. А може і не було її зовсім.

— Категорична Лін. Як я міг забути?

— Думаєш, знав? Що взагалі тобі відомо про Лін?

— Тату, ви з Ліною Дмитрівною знайомі? — докинула Оленка, змусивши Ліну отямитися. При дитині з'ясовувати стосунки давно минулих днів — не діло.

— Знайомі, сонечко. Ми друзі. Давні, — відповів Лука, поправляючи зачіску на голівці дочки.

Значить, друзі? Як же хотілося посперечатися! Прямо язик засвербів. Шкода, що його терти незручно. І Ліна промовчала. Якщо і лаятися, то не у присутності дівчинці.

«Плануєш лаятися з колишнім чоловіком? Це щось новеньке».

— Звичайно ж, ти можеш йти, Оленко, — відмахнувшись від власних думок, відповіла Лін. — Усього доброго тобі.

— До побачення, Ліно Дмитрівно, — кивнула Оленка і помчала до виходу.

— Ми ще побалакаємо, — пообіцяв Лука, поки Ліна дивилася вслід його доньці.

Вона знизала плечима.

«Саме так, байдуже, і ще байдужіше, Лін».

— Можливо й поговоримо. Чому не поговорити. Давнім друзям.

«Шкода, що не вийшло висловитися байдуже».