Розділ 5

Наступного дня була неділя. Десь була. А всередині стін студії Ліни існував власний вимір. Без годин і хвилин, сніданків, обідів і вечерь, звичайних міських звуків і шуму, характерного для середньостатистичного будинку, де є сусіди і домашні тварини, працюють телевізори і лунає музика.

Ліна обладнала студію з кабінету батька. На сімейній раді разом із мамою вони вирішили не робити тут музей. Достатньо стирати пил з його улюбленого Мерседеса. Меблі і книги вдалося без проблем порозпихати в чималенькій професорській квартирі.

Дмитро Іванович Савко був доктором геолого-мінералогічних наук і загинув під час однієї з експедицій. У той час Ліна ще навчалася у школі, а її захопленню малюванням і ліпленням ніхто не надавав особливого значення. Та саме творчість згодом стала її заробітком і способом життя. Ліну кликали викладати в рідній академії, але вона надала перевагу Центру дитячої творчості, де проводила не тільки платні, але й безкоштовні заняття для дітей з обмеженими можливостями та сиріт.

Жили вони без розмаху, та й мама ні за що не залишила б свою бібліотеку, тому коштів на життя вистачало. А ось батька — ні. Без нього все стало іншим. Дмитро Іванович постійно пропадав у роз'їздах і навіть дисертацію свою примудрився написати у відрядженнях. Але Ліна і Таміла Миколаївна знали, що рано чи пізно він увійде у свій будинок, шумно проголошуючи про прибуття.

Ліна часто згадувала сонячну посмішку батька і підсвідомо тягнулася саме до таких людей. Лука теж посміхався саме так — зігріваючи і даруючи радість. Вона зустріла його на вечірці, абсолютно випадково, у дверях, збираючись покинути галасливу компанію, але задивилася на ямочку на правій щоці і повернулася.

Ямочка залишилася. А куди ж поділися почуття, які їх колись з’єднали? Може, вона їх лише нафантазувала, як і сюжети для своїх скульптур? Якби щось їх з Лукою пов'язувало, окрім штампа в паспорті, він не відпустив би її десять років тому настільки легко. Хіба ні?

Ліна звірилася з ескізом і додала ще один шар вологої сірої глини. Цього разу вона придумала складну для виконання композицію — химерну квітку, що наснилася їй уночі. Вранці Ліна швиденько зробила ескіз, але до глини справа ніяк не доходила. Вже декілька днів Ліна взагалі не заходила до майстерні, немов чекала на щось. Можливо, на натхнення?
Що ж, воно повернулося після безсонної ночі. Чи це сталося через зустріч з Лукою?

«Тільки не варто переоцінювати важливість самої події. Тоді точно не наробиш колишніх помилок».

Ліна не помітила, як за вікном стемніло. Вона не любила працювати при штучному освітленні, тому залишила розпочате на робочому столі, витерла руки ганчіркою і покинула майстерню.

Мама ще не повернулася з дачі, куди їздила разом з подругою майже щонеділі до перших морозів. Ліна помила руки і подивилася в дзеркало над умивальником. Підморгнула своїй блідій тіні з бузковими колами навколо очей і висловилася вголос:

— З поверненням до реального світу, Лін.

Тільки Лука називав її так. Та ще сама Ліна, коли ніхто не чув.

* * *

У будні після обіду Ліна проводила заняття в Центрі дитячої творчості — вчила дітей різного віку ліпленню, а раз на тиждень — і гончарної майстерності. В якийсь момент, піддавшись впливу дивного настрою, вона закінчила відповідні курси. Ті стали в пригоді.

Цей понеділок нічим не відрізнявся від інших. Ось тільки Ліна почувала себе інакше. Вона чогось очікувала. Давненько такого з нею не траплялося. Ліна звикла, що нічого нового не відбувалося, все йшло своєю чергою, поступово перетворюючись на подобу розкладу на день, а точніше у рутину.

Сьогодні Ліна все частіше заглядала до телефону, оберталася на двері, відволікалася на спогади — найприємніші з них. Десять років вона старанно намагалася забути їх усі — і позитивні, і негативні, але в пам'яті залишилося все ж більше доброго, ніж поганого. Вибралося з лабіринтів пам'яті і слайдами клацало в голові.

«Він не зателефонує, Лін. Ти не дала йому свій номер телефону. І не прийде. Звідки йому знати, де ти працюєш? »

Так вже вийшло, що спільних знайомих у них не залишилося, через яких можна було дізнаватися один про одного бодай щось. Нехай навіть у вигляді «зіпсованого телефону». Вони з Лукою — немов два Всесвіти, кожен з яких обертається навколо власного Сонця.

— Лін?

Їй здалося, що це — усього лише галюцинація, самообман або щось схоже. Ліна завмерла, але швидко опанувала себе і продовжила допомагати підопічному — семирічному хлопчику — кріпити колесо до виліпленої ним машинки.

— Ліно Дмитрівно, можна я вже піду? За мною тато прийшов.