Розділ 2

— Куди збираєшся, доню?

Ліна висунула носа з шафи та задумалася, як краще відповісти. Їй давно не десять і навіть не вісімнадцять, і вона не зобов'язана звітувати перед матір'ю, куди й, головне, навіщо збирається, але Тамілу Миколаївну Савко, її запитання і особливо чіпкий погляд поверх окулярів ігнорувати просто нереально. Навіть в Еріки не виходило.

— У кав’ярню.

Промовити слово «клуб», та ще закритий, Ліна не наважилася. Таміла Миколаївна славилася своєю принциповістю. У неї ніякі пустощі не проходили. Свою єдину доньку вона виховувала у строгості. Контролювала майже кожен її крок. І тільки завдяки винахідливості Еріки та ще її невинному погляду і вмінню брехати, не моргнувши, Ліні вдавалося сховатися від «третього» і навіть «четвертого» ока матусі. Окуляри на розумному витягнутому обличчі Таміли Миколаївни змінювалися, але думка про те, що правильно, а що неприпустимо, залишалася неухильною.

Знаючи усе це, Ліна донедавна дивувалася, що мама так відверто ігнорувала зустрічі дочки з Мартичем. Вдавала, що їх у природі не існує. Однак тепер ім'я Ігоря все частіше лунало у їхньому будинку. Мало того — Таміла Миколаївна почала натякати, що не проти познайомитися з чоловіком, у якого двічі на тиждень ночує її дочка. Мабуть, матуся все ж зібралася видати її заміж. Інакше задля чого усі ці бесіди про онуків родичів, подруг і навіть сусідів?

Проте Ігор не виявляв особливого бажання побачити Ліну в домашній обстановці, а її матусю — тим більше тому і розмов на цю тему під час їхніх побачень Ліна не заводила, а вдома уникала. Донині вдавалося. Як далі піде — покаже час.

— З чоловіком? — не вгамовувалась Таміла Миколаївна.

— З Ерікою.

— Ну, якщо з Ерікою, тоді йдіть. Тільки не фарбуй губи тієї яскравою помадою, яку тобі передала тітка Зоя з Італії. Вульгарність — це не те, що прикрашає жінку твого віку.

Мама все частіше нагадувала, що дочці вже тридцять — ще один натяк на те, що настав час подумати про власну родину. Ось тільки Ліна сумнівалася, що за десять років вона знову готова до чогось серйозного.

«Ще скажи, що у двадцять ти думала про серйозне».

До речі, червона помада їй дуже навіть пасувала і відчувалася приємно. Крихітні сонячні іскорки в шикарному продукті відомого бренду притягували погляд і робили губи трохи об'ємнішими, а текстура здавалася тривимірною. Ліна вирішила, що візьме тюбик із собою і нафарбується на місці.

— Добре, мамо.

Всі знали, що з Тамілою Миколаївною краще не сперечатися. Ось Ліна і не сперечалася, а діяла по-своєму. Добре, хоч мама не стала з'ясовувати, в чому дочка збирається вийти з дому. Інакше коротка малинового кольору сукня, яку зважилася витягти з пакування Ліна, так і залишилася б з етикетками.

Ліні вдалося вискочити з квартири у той момент, коли мама телефоном розв'язувала важливу екологічну проблему — обговорювала збір підписів за перенесення сміттєвих контейнерів якомога далі від дитячого майданчика і ближче до гаражного кооперативу, який не інакше як дивом загубився мало не в центрі міста. В одному з гаражів досі стояв старенький татів Мерседес. Ані Таміла Миколаївна, ані Ліна кермувати не вміли, та й не намагалися навчитися, а господаря давно не було на цьому світі. Але мама Ліни щотижня в пам'ять про коханого чоловіка протирала автомобіль ганчіркою.

Відкинувши невчасно виниклі думки, Ліна крикнула «Я йду!» і вибігла з дому, накинувши на плечі довге чорного кольору елегантне пончо з хутром коло горловини. Якось вона побачила його на розпродажі і витратилася. Думала, що дарма, проте сьогодні воно стало у пригоді.

— Звідки взяла? — поцікавилася Еріка, варто було Ліні зайняти місце поруч із нею на задньому сидінні таксі.

— На розпродажі.

— Гарне. А сукня з бретельками?

— Звичайно.

— І бюстгальтер до нього не потрібен?

— Тихіше. Водій слухає, — обурилася Ліна.

— Водій — чоловік. Дай людині порадіти. Я лише хочу знати, наскільки ти готова?

— До вечірки?

— До розпусти, — трохи тихіше помітила Еріка.

— Хіба ми не в пристойне товариство їдемо?

— Думаєш, пристойним людям чуже все людське? Це тільки матуся твоя так вважає. — Мабуть, по обличчю Ліни подруга зрозуміла, що та готова вийти з таксі прямо посеред затору, тому штовхнула її плечем і заспокоїла: — Не бійся, я пожартувала. Будуть тільки шановані люди.

— Де шановані? — не втрималася від сарказму Ліна.

— У різних галузях, — описала рукою коло у повітрі Еріка. — Яка різниця? У нас не ділове побачення і не профспілкові збори. Розслабся нарешті. До речі, волосся могла б і розпустити. Знову зібрала у пучок. Таке багатство ховаєш.

— Ти теж маєш гарний вигляд, — вирішила не вплутуватися в дискусію Ліна. Хто-хто, я Еріка куди краще за неї розбиралася у таких речах. Однак Ліна давно не дозволяла собі розпускати волосся на людях. З незмінним пучком на потилиці або маківці вона відчувала себе зібранішою і впевненішою.

До того ж Ліна не покривила душею. Еріка виглядала надзвичайно гарно. Її коротка зелена сукня і шикарна, розшита вручну нитками з люрексом шаль, а ще гладке, наче шовк, ковзке чорне волосся навряд чи хтось забуде, побачивши хоча б раз. А коли на додачу до всього йдуть довгі ноги, помітний рот і котячі очі — тут вже ніхто не встоїть. Навіщо вона тільки вовтузиться зі своїм Віталіком?