Почалося...

Почалося. Вона там, назовні, важко задихалася і хапалася за живіт, а я тут, усередині, згрупувався, зціпив свої ще не існуючі зуби й приготувався до фінального ривка крізь тунель.

Перейми перетворилися на суцільне містичне пекло. Стіни, які дев’ять місяців були моїм домом, тепер стискалися з такою нещадною, залізобетонною силою, наче намагалися розчавити мій Дух на порох. Мене штовхало кудись уперед, у вузький, темний і болісний тунель.

Крізь товщу плоті й шуми власної крові я чув, як десь там, у великому світі, спалахнув хаос. Голоси звучали спотворено, наче з-під води, але я міг розрізнити наляканий, важкий стогін моєї мами й уривчасті, командні вигуки чужих людей. Лікарі. Вони бігали, гриміли металом, щось кричали. Там розгорталася медична драма, але моя особиста драма була в тисячу разів страшнішою.

Океан Забуття не просто підступив — він ударив цунамі прямо по моїх ментальних щитах.

«Я — Едді… 450 втілень… Я маю захистити її…» — відчайдушно, з останніх сил чіплявся я за вибудований шифр. Потужний ментальний блок виривав із моєї голови шматки пам’яті. Я відчував, як стираються обличчя Старійшин, як розчиняється знання про устрій Всесвіту, як зникають спогади про моє минуле життя. Минуле згасало, лишаючи по собі лише випалену пустелю.

Я фокусував усю енергію, яка в мене залишалася, на одній-єдиній точці. На її образі. На моїй місії. Не забути. Тільки не забути.

Останній, найпотужніший поштовх. Простір буквально вибухнув.

Мене виштовхнуло назовні. Крижане, обпікаюче повітря різануло легені, наче тисяча ножів. Засліплююче, безжальне світло операційних ламп ударило по моїх нових очах, змушуючи їх миттєво заплющитися. Земне тяжіння всією своєю багатотонною вагою рухнуло на моє кволе тільце.

І я народився на цей світ із диким, несамовитим криком на вустах: — ААААААААААААААА!

Моя свідомість, яка ще секунду тому трималася за залишки дорослого «Я», у цей момент шалено волала: «І знову ця Земля! Знову!»

Але в пологовому залі ніхто не почув цієї фрази. Ніхто не здригнувся від мого філософського розпачу. Для лікарів, які втомлено посміхалися, і для мами, яка плакала від щастя на кушетці, це був звичайнісінький, здоровий плач новонародженого малюка.

Я програв цю першу битву. Едді не зміг побороти суворих особливостей переходу. Наказ Матриці виявився сильнішим за волю древнього духу.

Вже через хвилину мене, загорнутого в теплу пелюшку, поклали мамі на груди. Я відчув її тепло, почув знайомий стукіт серця, але мій розум… мій розум стрімко занурювався в густий, дитячий туман. Я став саме тим, ким так сильно не хотів ставати — безпорадним, крикливим згорточком, який смішно й хаотично дригає крихітними ногами та ручками, повністю залежним від дорослих. Океан Забуття змив майже все, накривши мене білим аркушем нової біології.

Але десь там, на самому дні підкірки, у зоні майбутніх нічних сновидінь, усе ще тліла маленька, розпечена енергетична точка — мій ментальний якір. Мій шифр.

Я затих, вдихаючи її запах, і мій новий дитячий мозок уперше заснув. Попереду були перші роки життя. І тепер мені доведеться докласти неймовірних, титанічних зусиль, щоб крізь дитячі сльози, сни та блоки пам’яті згадати, ХТО я такий насправді… і в чому полягає моя місія.