Дев'ятий місяць

Дев’ятий місяць добігав кінця. Простір навколо мене перетворився на камінний мішок. Стіни матки стискалися дедалі щільніше, нагадуючи, що час мого ув’язнення добігає кінця, а попереду — найважча битва. Битва за мою свідомість.

Я розумів, що Вищі Сфери готують для мене колосальну зачистку. Брама народження — це жорна, які перетирають пам'ять на пил. Система зробить усе, щоб перетворити древнього, досвідченого Едді на звичайне немовля. На безпорадну, малу, плаксиву істоту, яка в перший час після появи на світ не вміє і не може нічого, окрім як спати, їсти, бруднити пелюшки й кричати від найменшого дискомфорту. Це біологічний камуфляж, який Матриця натягує на кожну душу.

Але я не мав права стати просто кричущим згортком. Якщо я забуду, хто я, якщо піддамся цьому тваринному анабіозу новонародженого — я провалю завдання. Я не зможу захистити її.

Тому останні дні в утробі я присвятив розробці плану. Ментального шифру, який Океан Забуття не зможе вимити з мого нового мозку.

Я розумів, що не втримаю в голові назви епох, карти зоряного неба чи мови, якими розмовляв. Людська пам'ять занадто слабка для цього. Тож я вирішив діяти через емоційні тригери та підсвідомі коди.

По-перше, я закарбував на самій підкірці її образ. Я прив’язав відчуття її голосу, її запаху і навіть ритму її серця до одного-єдиного наказу: «Захисти». Цей наказ мав спрацьовувати на рівні найглибшого інстинкту. Коли цей новий, слабкий дитячий мозок бачитиме маму в сльозах, у мені має прокидатися не дитячий переляк, а холодна, доросла рішучість.

По-друге, я створив ментальний якір. Я виділив одну, найсильнішу та найяскравішу сцену зі свого минулого втілення з нею — момент нашої останньої розмови перед катастрофою, яку я не зміг відвернути. Я стиснув цей спогад до розміру щільної, розпеченої енергетичної точки і буквально «зашив» її в зону сновидінь мого майбутнього мозку. Навіть якщо вдень я буду безпорадно агукати в колисці, вночі мені снитиметься цей спогад. Моє несвідоме Я щоночі даватиме мені ляпаса, нагадуючи: «Прокинься, Едді. Ти тут не для того, щоб просто рости. Ти тут на роботі».

Я тренувався щогодини. Я повторював свій шифр, як заведений механізм, синхронізуючи його з кожним ударом її серця. Ту-тук — «Захисти». Ту-тук — «Пам’ятай». Ту-тук — «Едді».

Я готував свій Розум до того, що коли моє тіло буде слабким, мій Дух має залишатися непохитним стендом, об який розіб'ються хвилі дитячої амнезії.

Раптом простір здригнувся. Перша судома пройшлася по стінах моєї в'язниці з такою силою, що мене ледь не сплющило. Стіни, які дев'ять місяців захищали мене, раптово пішли війною.