Четвертий місяць

Четвертий місяць. Мій аватар у її лоні розвинувся настільки, що міг увімкнути магнітне поле. Мене більше не тримали в астралі — мене смикнуло вниз із такою силою, наче вистрілили з гармати в густий, гарячий асфальт.

Мить входу — це містичний шок. Чиста енергія душі раптово зіткнулася з біологічною масою. Мене буквально розіп’яло на сітці її нервових закінчень. Тонкі капіляри, маленьке серце, що гатило зі швидкістю 150 ударів за хвилину, перші сформовані звивини мозку — усе це спалахнуло диким, концентрованим болем. Я вперше за останні кілька століть відчув, що таке фізична межа. Що таке стіни.

А потім крізь пуповину в мою нову, ще напівпрозору систему хлинула її кров.

Разом із нею мене затопив хімічний коктейль її емоцій. Це найжахливіше на перших порах. Коли ти дух, ти самодостатній. Коли ти ембріон — ти раб її ендокринної системи.

Я задихнувся від раптового викиду кортизолу. Її страх. Її тривога. Вона знову через щось переживала там, у своєму великому світі, а в моєму маленькому світі від цього звужувалися судини й темніло в очах. Мене нудило її сумом, мене палила її невпевненість. Ми стали єдиним замкненим контуром.

«Тихіше, жінко, тихіше…» — намагався прохрипіти мій затиснутий у клітинах розум, але замість голосу з моїх несформованих зв'язок вилітали лише слабкі електричні імпульси.

Я спробував поворухнутися. Крихітні пучки м'язів ледь помітно скоротилися в амніотичній рідині. Там, назовні, вона, мабуть, у цей момент завмерла, притиснувши долоню до живота, і вперше прошепотіла: «Ой, здається, ворушиться…»

Вона посміхнулася. Я відчув це миттєво — у кров хлинув ендорфін, солодкий і заспокійливий, наче анестезія після важкого бою. Мій пульс вирівнявся.

Я затих, згортаючись калачиком у цій гарячій темряві, слухаючи, як над моєю головою, наче гігантський підземний барабан, б'ється її серце. Ту-тук. Ту-тук.

Ми підписали цей контракт. Процес інтеграції завершено. Тепер я офіційно замкнений усередині. І з цього моменту Океан Забуття починає свій приплив — я вже відчуваю, як перші дрібні спогади про моє 449-те життя починають розчинятися в її материнському молоці...

Втім, замок зачинився не остаточно. До кінця другого триместру, поки тіло ще не стало занадто важким і щільним, у мене залишалася одна лазівка. Своєрідне право на тимчасове звільнення.

Найчастіше я покидав тіло вночі. Чекав, поки вона засне, поки її бурхливий розум нарешті заспокоїться, а дихання стане глибоким і рівним. Я вислизав акуратно, ледь помітною срібною тінню, намагаючись не зачепити біологічні датчики аватара. Зрештою, я робив це і заради неї: якщо під час неспання я занадто довго не рухався, вона починала панікувати, бігати по лікарях і завалювати мою кровоносну систему гормонами стресу. Коли вона спала, мій «вихід» сприймався її підсвідомістю як просто глибокий, спокійний сон малюка.

Я зависав під стелею спальні, розправляючи свої енергетичні крила, які так безжально зминали в утробі. Я кружляв навколо неї, дивився на її розслаблене обличчя, на ковдру, що підіймалася в такт диханню. У ці миті я знову ставав вільним. Я міг мислити масштабно, без цензури людського мозку.

Саме в ці нічні години причетності до Вічності я чітко усвідомлював, чим є людина насправді. Там, на Землі, вчені й філософи б'ються над цим тисячоліттями, вигадуючи складні теорії. Насправді ж усе простіше і водночас складніше. Кожен із вас — це триєдина система. Три абсолютно різні компоненти, зшиті в один вузол.

Перший — це Мозок. Дивовижна, унікальна біологічна машина. М'ясо, прошите мільярдами нейронних зв'язків. Найцікавіше, що мозок здатний функціонувати ще ДО того, як у тіло увійде вища свідомість. Він розвивається сам, запускає серце, приводить плоть у рух, керуючись лише первісними рефлексами еволюції. Це чистий комп'ютер. Але без операційної системи він — лише залізо.

Другий компонент — це Дух. Це те, що багато хто плутає з душею, але Дух — це лише цифровий відбиток. Це флешка з пам'яттю, яка зберігає досвід кожного з моїх 450 втілень. Мій характер, мої звички, мої старі гріхи та вміння — усе це записано на Духу. Саме його зараз так безжально намагається стерти тутешня матриця.

І, нарешті, третій, найголовніший компонент — Душа. Велике Джерело. Чиста Енергія Всесвіту.

Запам'ятайте: Душа ніколи не втілюється в людське тіло на всі сто відсотків. Жоден людський мозок, навіть найгеніальніший, просто не витримає такого колосального напруження — він згорить у першу ж секунду від перевантаження. Зазвичай Душа виділяє на одне втілення від 45 до 80 відсотків свого потенціалу. Мені видали близько шістдесяти — достатньо, щоб лишатися серйозним гравцем, але замало, щоб змінити закони фізики.

А де ж решта? Інша частина моєї Душі зараз залишається там, у Вищих Сферах, підживлюючи мене енергією. Або… паралельно втілюється на іншому континенті, в зовсім іншій людині, яка прямо зараз може ходити вулицями Токіо чи Нью-Йорка, навіть не підозрюючи про моє існування тут, у цій темній кімнаті під стелею.

Я дивився згори на жінку, яка спала на ліжку. Мій Дух пам'ятав її. Моя Душа любила її. Мій майбутній Мозок готувався її забути.

Покружлявши кімнатою, я відчув, як срібна нитка пуповини натягується. Час повертатися в тюрму. Сон матері ставав тоншим, а отже, мій аватар вимагав свого господаря назад.