Аааааааа… де це я? Космос? Марс? Де я?
Думки метаються в порожнечі, наче іскри короткого замикання. Свідомість дезорієнтована, затиснута в якомусь невидимому, крихітному вакуумі. Немає ні рук, ні ніг, ні очей, щоб роззирнутися. Лише гостре, панічне відчуття падіння в нікуди.
А, хух…
Цей ментальний видих дається з важкістю, якої не існує в безтілесному просторі. На зміну паніці приходить холодна, тиха втома. Нудота від повернення в матерію.
Ніяк не звикну, що кожного разу одне і теж — пам'ять відшибати починає відразу, як відправляють в нове втілення.
Цей туман на периферії мислення… Я вже знаю його. Так починається стирання. Вищі сфери ніколи не грають чесно: вони кидають тебе сюди і зачиняють за тобою двері, засипаючи пам'ять попелом забуття. Але цього разу я триматимуся довше. Я мушу.
Так, ну що? Будемо знайомитись?
З ким я розмовляю? З цією темрявою? Чи з самим собою, щоб остаточно не збожеволіти в цій глухій ізоляції?
Я — Душа. Ну, поки так зрозуміліше.
Для тутешніх вимірів це найпростіше визначення. Енергетичний згусток, замкнений у біологічній клітині, що ділиться з шаленою швидкістю за законами цієї планети. Але в мене є дещо більше, ніж це загальне слово.
Моє справжнє духовне ім'я — Едді.
Я вимовляю його всередині себе, наче пароль від замка, який намагаються зламати. Едді. Воно звучить як вібрація, як давній код, який я зобов'язаний зберегти, коли все інше зникне.
За моєю спиною вже понад 450 втілень в різні часи, епохи, в різних людей.
Чотириста п'ятдесят життів. Я був воїном, чиї кістки згнили в пісках забутих пустель. Я був жерцем, який знав рух зірок. Я був жебраком, що вмирав від голоду під стінами середньовічних міст, і багатієм, який задихався від власного пересичення. Чотириста п'ятдесят разів я вчився ходити, говорити, любити, ненавидіти й помирати. Чотириста п'ятдесят разів я повертався «туди», щоб отримати новий вирок.
І ось — знову. Той самий чистий аркуш, який мені нав'язують. Тільки цього разу я не хочу грати за їхніми правилами.