Акустична ін'єкція. Розділ 5.2.

  Темрява не була порожнечею. Вона вібрувала. Марко відчував, як його тіло розпадається на окремі гармоніки, а потім знову збирається докупи під ударами невидимого метронома. Це не був стерильний технічний перехід Синхронії, до якого звикли мешканці Блоку; це був болісний вибух реальності, що повертала себе у законне річище. Свідомість Марка зачепилася за звук — тонкий, високий свист, який поступово переростав у низьке, утробне гудіння бетону.

  Блок 2032 року зустрів їх тишею, яка відтепер здавалася фальшивою. Першим, що Марко відчув, прийшовши до тями, був холодний метал под щокою і нудотний, позбавлений життя запах молекулярного антисептика. Стерильність Блоку більше не просто дратувала — вона обпікала рецептори, нагадуючи про штучність цього світу.

— Ми... ми живі? — голос Лорейн звучав глухо, наче крізь товщу води.

  Вона лежала на брудній підлозі технічного ярусу, важко дихаючи від різкої зміни тиску. В її руках була затиснута лялька з Прип’яті — облуплений, зі слідами швидкої ерозії пластик мав вигляд чужорідного тіла у світі ідеальних полімерів. Лорейн відчула під нігтями справжній чорнозем 2026-го, що забився в тріщини іграшки. У світі, де все було гладким синтетиком, цей міліграм справжнього бруду відчувався як радіоактивна бомба. Він пах вологою, різким перегноєм і справжнім, невідфільтрованим життям.

  Бандура Марка теж змінилася. Дерево корпусу, що ще годину тому здавалося сухим і мертвим, тепер виглядало так, ніби воно ввібрало в себе всю вологою поліських лісів. Лак на деці вкрився дрібною сіткою «музичних зморшок», а сталеві струни тьмяно виблискували, наче вкриті інеєм акустичного напруження. Вона більше не була просто інструментом — вона стала частиною того самого резонансу, що зараз розхитував фундамент Блоку.

— Ми не просто живі, — Саїд важко підвівся, відкидаючи вбік свій планшет. Корпус пристрою оплавився, а з роз’ємів сипалися дрібні помаранчеві іскри. — Ми вибили двері плечима. Дивіться на стіни. Вони не встигають за нами.

  Резонанс, який Марко запустив у готелі «Полісся», виявився настільки потужним, що його вібрація пробила часовий бар’єр, відгукнувшись у кожній сталевій балці Блоку. Стіни технічного сектора, зазвичай монолітні й непорушні, тепер ледь помітно тремтіли — майбутнє резонувало з минулим. Кожна металева балка, кожен дріт у стінах перетворився на частину велетенської антени, що випромінювала частоту 4.2 Гц.

  Поки внизу вони намагалися оговтатися, на житлових ярусах Сектора 5 почалося те, що згодом назвуть «Великим Відлунням». Тисячі людей, приспаних білим шумом Синхронії, одночасно завмерли. Повітря Блоку здригнулося. Частота 4.2 Гц проникала крізь кістки прямо в мозок, розриваючи ментальні фільтри.

  На тридцять дев'ятому ярусі, у стерильному залі корпоративного відпочинку, десятки службовців одночасно відірвали очі від своїх нейроінтерфейсів. Їхні зіниці розширилися, синхронно реагуючи на інфразвуковий удар. Жінка на вісімнадцятому поверсі раптом відчула на губах смак справжнього яблука з 2026-го — терпкого, з присмаком заліза. Чоловік у черзі до терміналу почув не рекламний джингл, а віддалений гавкіт собаки та гуркіт далекої канонади, що змішувався зі свистом лютневого вітру. У кав’ярнях на верхніх ярусах автоматичні сомельє захлинулися статикою, а відвідувачі раптом почали плакати, навіть не розуміючи причини цих солоних крапель. Синхронія намагалася компенсувати збій, впорскуючи в кров жителів подвійні дози заспокійливого, але хімія була безсила проти фізики резонансу.

  Хвиля лютневого вітру, що прокотилася Сектором 5, була настільки реальною, що системи клімат-контролю Блоку видали критичну помилку. Датчики зафіксували падіння температури в житлових модулях на дванадцять градусів за кілька секунд. Це була акустична галюцинація такого масштабу, що реальність почала прогинатися. У дитячих кімнатах голографічні нічники почали мерехтіти, вихоплюючи з темряви силуети дерев, яких ніколи не було в Блоці, а стіни коридорів вкрилися інеєм, що танув, щойно до нього торкалися, лишаючи на пальцях запах озону та згорілого пороху. 

  За тисячу з гаком кілометрів від епіцентру подій, у кабінеті на 47-му поверсі Millennium Tower, Томас Ґір судомно вчепився в підлокітники свого крісла. Через панорамне скло було видно ідеально спокійний нічний Відень: сріблясту стрічку Дунаю та мерехтіння вогнів Донау-Сіті, де життя текло за чітким розкладом. Тут, у серці імперії, панувала абсолютна тиша, але всередині черепної коробки Ґіра розгорталося пекло. Його проєкція в командному центрі Київського Блоку, де за терміналами сидів Курт, миготіла, розсипаючись на пікселі від кожної низькочастотної хвилі Марка. Відстань між Австрією та Україною миттєво скоротилася до довжини розпеченого нерва.

— Томасе, — Курт не обернувся до фантома. Його пальці літали над сенсорною панеллю, намагаючись ізолювати технічний ярус. — Вони використали фундамент Прип'яті як камертон. Вони вже тут, під нами. Це резонанс самого заліза. Ви бачите ці піки? Це крик вашого батька.

  Томас у Відні машинально приклав до носа білосніжну хустинку. На тканині розквітла пляма. Його тіло, нафаршироване нейроімплантами, тепер працювало як пошкоджений приймач. Дистанція не рятувала — Синхронія зробила біль глобальним.

— Активуй процедуру «Білого шуму», — процідив Ґір крізь тисячі кілометрів ефіру. — Збільш амплітуду до критичної. Якщо треба — випали їм мізки, але зупини цей звук!

  Унизу, в темряві ярусу, Блок відповів нестерпним статичним хаосом. Екзоскелети кураторів почали видавати звуки, невластиві передовій техніці. На гладкому титановому покритті прямо на очах розповзалася руда патина. Справжня іржа з'їдала механізм за секунди, наче час вирішив виставити рахунок за кожен день штучної стерильності.

  Поки в технічних коридорах точилася запекла боротьба частот, Блок почав розпадатися на тисячі дрібних, приватних драм. Резонанс, запущений бандурою Марка, діяв як розчинник для цифрового клею, що тримав докупи фальшиві особистості жителів.