Резонатор Прип'ять. Розділ 5.1

  Прип’ять зустріла їх шепотом, якого не могло бути під час війни. Марко зупинився посеред площі, відчуваючи, як підошви взуття вгрузають у шар битого скла, перемішаного з бетонним пилом та їдким, солодкуватим присмаком вигорілого фосфору. Тут, у лютому 2026-го, повітря не було прозорим — воно було густим, застиглим у стані вічної катастрофи. Це була зона акустичного терору, де кожна розбита шибка працювала як резонатор, а порожні очниці багатоповерхівок вбирали в себе гуркіт далекої канонади, перетворюючи його на низькочастотний гул, від якого вібрували внутрішні органи. Місто здавалося велетенським поламаним інструментом, де замість струн — обірвані лінії електропередач, що вили на вітрі, створюючи хаотичну симфонію занепаду.

  Марко бачив, як Лорейн дивиться на свої рукавички, забруднені справжньою, масною іржею. У стерильних коридорах Блоку 2032 року іржа була лише «цифровим сміттям», артефактом, який видаляли наступним патчем текстур. Тут іржа була кров'ю металу; вона пахла залізом, вологою і забуттям. Вона була реальною настільки, що Лорейн злякано відсмикнула руку від іржавих перил, наче ті могли її вхопити. Вона ще не звикла до тактильності цього світу, де кожен дотик залишав слід не на екрані, а на шкірі.

— Дихай повільніше, Лорейн, — промовив Марко, підлаштовуючи колки своєї бандури під цей новий, важкий ландшафт. — Твій мозок намагається «відфільтрувати» цей краєвид, підігнати його під стандарти Вакууму. Твій інтерфейс каже тобі, що це пошкоджені дані, але твої рецептори кричать, бо вони вперше відчули запах смерті, що дає життя. Це не симуляція, де можна відкотити рівень назад. Це нестерильна свобода, за яку платять не кредитами, а нервами. Відчуй це холодне повітря — воно справжнє, воно не проходить через фільтри клімат-контролю.

  Над обрієм, з боку кордону, небо тремтіло від низького, нудотного гудіння. Це був звук «мопедів» — іранських дронів у руках росіян, що розрізали морозне повітря своїми примітивними двигунами. У 2032 році такі звуки здавалися б анахронізмом, але тут вони були верховними суддями. Місто вбирало цей гуркіт, пережовувало його своїми порожніми вікнами й видавало назад у вигляді тонкого, пронизливого свисту, що розрізав барабанні перетинки.

  Марко різко підняв бандуру. Один короткий, сухий щипок по басових струнах створив «акустичну яму» — зону протифази, яка поглинула гудіння дрона прямо над ними. Апарат хитнувся, його датчики на мить осліпли від звукового удару, і він пішов на розворот, шукаючи простішу ціль.

— Мій інтерфейс бачить їх як «історичний шум», — Лорейн притиснула долоні до скронь, її зіниці розширилися від перенавантаження. — Але вони справжні? Вони справді зараз летять вбивати людей, яких я бачу в цих вікнах? Я бачу жінку... он там, на третьому поверсі, вона заклеює вікно скотчем! Марку, вона ж не знає!

— Вони вбивають тих, хто не вміє слухати частоту загрози, — Марко опустив інструмент, відчуваючи, як струни ще тремтять від напруги. — Тут немає логів, Лорейн. Є тільки звук, що наближається, і тиша, яка настає після. Не намагайся врятувати всіх очима — рятуй цей час своєю присутністю.

  Лорейн міцніше стиснула лямку рюкзака. Вона дивилася на понівечений дитячий майданчик, і в її очах Марко читав дивний, месіанський порив.

— Нам доведеться мовчати. Ми стоїмо тут, знаючи, чим усе закінчиться. Ми — привиди, Марку. А привиди не мають права вчити живих, як їм перемагати. Ми могли б попередити їх... розповісти про 2032-й.

  Саїд різко розвернувся до неї. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні від безсоння та постійного аналізу коду. Він судомно стиснув свій планшет, на екрані якого миготіли тривожні графіки стабільності реальності.

— «Попередити»? — голос Саїда був схожий на хрускіт бетону. — Лорейн, для тебе це «експонати» в музеї людських страждань. Ти дивишся на це через скло свого 2032-го. А для мене — це моє сьогодні. Прямо зараз, у цю саму секунду, мої друзі на позиціях під Бахмутом вантажать снаряди. Моя сестра в Києві закриває вуха дітям у коридорі, бо ППО збиває чергову залізяку над їхнім дахом. Знання про майбутнє тут — це отрута. Якщо я скажу їм про Вакуум, про Томаса, про те, на що перетвориться їхня боротьба через шість років... я вб’ю їхню волю швидше за будь-яку ракету. Вони воюють за надію, а ти хочеш принести їм діагноз.

— Вона не розуміє ціни парадоксу, Саїде, — додав Марко, дивлячись на далеку ЧАЕС. — Якщо ми спробуємо «виправити» 2026-й технологіями майбутнього, ми просто збудуємо в'язницю Томаса на шість років раніше. Ми маємо закінчити це там, звідки прийшли, щоб у цього «сьогодні» був шанс стати справжнім завтра, а не цифровою петлею в чиємусь сервері. Ми — хірурги, Лорейн, а не рятувальники. Наше завдання — видалити пухлину Синхронії, не вбивши пацієнта.

  Біля напівзруйнованого дитячого садка Лорейн раптом зупинилася. Серед брудного моху та битої цегли щось виблискувало надто яскраво. Вона нахилилася і підняла ляльку з нейроінтерфейсом «Soma-Mind» — моделлю, яку Блок почав випускати лише у 2055 році. Пластик був поїдений часом, але діоди в очах іграшки все ще слабко пульсували, висвічуючи в темряві руїн обличчя Лорейн.

— Вона лежить тут сорок років... — вона з жахом подивилася на Марка. — Батько подарував мені точно таку саму, коли мені виповнилося десять. Ті самі паттерни на сукні, той самий роз’єм за вухом... Як вона могла опинитися тут, у 2026-му?

— Твій батько не «створив» тебе в лабораторії, Лорейн, — Марко підійшов ближче, дивлячись на аномальну знахідку. — Він вкрав «партитуру» твого генетичного коду саме тут, у жінки, яка помирала під обстрілами в цій зоні. Ти — її акустичний зліпок, перенесений у тіло з полімерів. Ця лялька — не випадковість. Це «закладка» Еліаса, залишена для тебе, щоб ти нарешті зрозуміла: ти належиш цій землі і цій війні більше, ніж усім стерильним Блокам майбутнього разом узятим. Ти не копія, Лорейн. Ти — продовження перерваної мелодії.

  Вони підійшли до величної туші готелю «Полісся». На облуплених дверях, примотаний іржавим мідним дротом, висів старий мобільний телефон. Його екран пульсував синім світлом: «Вхідний виклик. Номер приховано».