Точка неповернення. Розділ 4.3

  Темрява всередині ангара була не просто відсутністю світла — вона була матеріальною, густою, як нафтова пляма, що розтеклася в просторі. Це була зона «акустичного штилю» Депо №9 — технічного передпокою Урало-Сибірського Блоку. Тут, під бетонними склепіннями, Синхронія Томаса висмоктувала з повітря будь-який зайвий звук, перетворюючи реальність на стерильний вакуум. Велетенські кістяки локомотивів, що стояли в доках, нагадували випотрошених китів, чиї металеві ребра десятиліттями вбирали вологу й іржу. Старі машини гнили тут з часів краху постросії, створюючи природний бар’єр для будь-яких зовнішніх сигналів Блоку.

  Це місце не було порожнечею. Воно було наповнене низькочастотним гулом, який бандура Марка вловлювала навіть без дотику до струн. Це було схоже на те, як звучить закинутий храм — де кожне слово, сказане пошепки, повертається громом, а пил у повітрі здається застиглими нотами давно забутої літургії. Бетонні стіни, вкриті шаром масного технічного нальоту, вібрували. Депо жило своїм власним, підземним ритмом, прихованим від стерильного комфорту верхніх ярусів «Вакууму».

  Марко завмер, прислухаючись до того, як важкі гермоворота, зачинені невидимою волею Протоколу «Нуль», остаточно відсікли гуркіт потяга. У цій темряві він чув більше, ніж бачив. Саїд дихав занадто часто — ознака паніки, яку він намагався придушити. Його дихання було «брудним», нерівним, воно різало слух Марка, як погано налаштований інструмент. Але Лорейн... Марко вловив ледь помітну мікровібрацію її кроків. Вона намагалася злитися з темрявою, але її тіло видавало її.

— Ти не боїшся, що нас вб’ють, — голос Марка в цій тиші прозвучав як удар леза по склу. — Ти борешся з фантомним болем. Я чую твоє серцебиття, Лорейн. Десь 80+ ударів на хвилину. Це занадто рівно для людини, на яку полює елітний загін Курта. Це ритм полегшення. Ти боїшся, що без «чистого коду» Синхронії ти ніхто, але твій голос зараз вібрує чистіше, ніж у вагоні. Ти вперше не намагаєшся відповідати чиїмось очікуванням. Ти вперше звучиш як ти сама.

  Лорейн промовчала, але її дихання на секунду збилося. Вона зрозуміла: для Марка її душа тепер така ж прозора, як партитура.

— Дід Віктор часто згадував слова прадіда Олександра... — вона завагалася, обхопивши себе руками. Промінь ліхтаря в руках Саїда вихопив її бліде обличчя. Вона виглядала чужорідно в цьому царстві іржі — ідеальна зачіска, дорогий костюм — але в її очах тепер відбивалося не штучне сонце Вакууму, а холодний, немилосердний промінь ліхтаря. — Прадід Олександр припустився «акустичної помилки», коли будував фундамент Вакууму. Дід бачив її, відчував, як вся ця велич вібрує від прихованої брехні, а батько, Томас — намагався її вшити в наші нерви. Тепер я бачу цю помилку на власні очі. Це — ми. Курт намагався знищити нас, бо система боїться не шуму, а істини. Бо істина — це завжди дисонанс для тиранії.

— Марку, подивися на ці логи, — Саїд перервав момент, схилившись над старим серверним вузлом. Його пальці тремтіли, гарячково гортаючи каскади символів. — Повідомлення Протоколу «Нуль» прийшло з вузла Сектора Прип'ять. З тієї самої «сірої зони», яку Синхронія намагається заблокувати ще з двадцять шостого року. Тоді, коли Україна перетворила цей сектор на неприступний буфер, Блок наклав на нього цифровий карантин. Вони не змогли взяти цю землю фізично, тому просто вирізали її з інформаційного простору Блоку. Для наших датчиків там — порожнеча, «випалена земля». Але цей сигнал... він пробиває діру в усьому, що нам брехали про кордони. Це не просто сигнал, Марку. Це акустичний маяк. Він пробиває діру в самій тканині реальності.

  Раптом зверху почулося тонке дзижчання. Дрони-акустики Курта. Сріблясті сфери з мікрофонами високої чутливості почали проникати в ангар. Курт послав чистильників, які не мали серця, лише алгоритм виявлення дисонансу.

— За мною, — Марко підняв бандуру. Він почав легкими щипками створювати протифазу — акустичну тінь, яка поглинала звуки їхніх кроків. Він не просто грав; він вибудовував навколо них непроникний купол із антизвуку. Його пальці на бандурі рухалися з математичною точністю, створюючи хвилі, що гасили писк дронів ще до того, як той досягав стін. Це було схоже на вишивання по самій тканині тиші. Лорейн, яка стояла впритул до нього, раптом відчула, як вібрація струн переходить на її власне тіло. Це не був просто звук — це був внутрішній струс. Вона відчула, як її кістки, кожна клітина її ДНК, відгукуються на цей ритм. Вона, «дитя ідеальної синусоїди», створена в стерильних лабораторіях Блоку, раптом зрозуміла, що цей дисонанс Марка — єдине, що змушує її серце битися по-справжньому. Вона була «дитям помилки», і зараз ця помилка нарешті знайшла свій камертон.

— Йдіть точно в такт моєму диханню. Якщо хтось наступить на іржавий дріт поза ритмом — дрони «підсвітять» нас за частку секунди.

  Це була смертельна гра в піжмурки. Вони рухалися величезним цехом, немов тіні. Марко «диригував» їхнім рухом, зчитуючи ехо від стін. Але в центрі депо повітря попереду згустилося, набувши кольору старого фотонегатива. Марко відчув удар. Не фізичний, а акустичний — наче величезний дзвін ударив прямо всередині його грудної клітини. Бетон під ногами почав перетворюватися на в’язку субстанцію, що нагадувала ртуть. Стіни почали «двоїтися». Сучасний бетон 2032 року тріскався, і крізь тріщини проступала фактура минулого — шорстка, вкрита побілкою цегла.

  Поки вони стояли в цій тремтливій субстанції між часами, Лорейн раптом зупинилася. Її погляд застиг.

— Він завжди дивився на годинник, — прошепотіла вона, звертаючись до Марка, але бачачи перед собою кабінет батька. — У Томаса на столі стояв старий механічний хронометр. Він ніколи не поспішав, ні на секунду. Батько казав, що це єдиний об’єкт у світі, який не бреше. Тепер я розумію чому. Він знав, що весь наш час у Блоку — штучний. Він жив у страху перед цією хвилиною, Марку. Він дивився на мене тоді, в останню ніч, як на першу тріщину на своєму ідеальному склі.