Тінь диригента. Розділ 4.2.

  Потяг здригнувся, входячи в зону повного акустичного контролю Сектора 4. Тут, під бетонними склепіннями, звук переставав бути фізичним явищем і ставав статистикою. Марко відчув це миттєво: струни бандури раптом налилися свинцем, а повітря в купе стало настільки щільним, що кожен вдих здавався спробою проковтнути шматок битого скла.

  На екрані термінала, який Саїд гарячково намагався стабілізувати, спалахнуло вікно віддаленого доступу. З’явилося обличчя Томаса.

  Це був Томас Ґір зразка 2032 року. На піку своєї могутності. Бездоганний костюм, погляд, що не припускає заперечень, і легка усмішка людини, яка впевнена, що приборкала сам Час. Він дивився на них крізь лінк, немов на лабораторних мишей.

— Марку, ти — цікавий дисонанс, — голос Томаса звучав чисто, без жодної завади, прямо в нейро-каналах. — Але «Вакуум» не терпить імпровізацій. Твій звук — це вірус, який ми навчилися лікувати ще до того, як ти взяв у руки свій інструмент.

  Марко відчував болісну іронію. Томас диригував реальністю, вважаючи себе архітектором вічності, але Код Всесвіту вже показував іншу картину: ті самі тріщини на скляному куполі, які у 2062-му стануть прірвою. Для Марка цей тиран був лише «архівною версією» того, хто вже програв Господарю Часу.

— Ти борешся не зі мною, Томасе, — тихо промовив Марко, ігноруючи тиск у вухах. — Ти борешся з Першопричиною. А вона не має алгоритму видалення.

  Саїд раптом вигукнув, вбиваючи останню команду в консоль:

— Я запускаю аварійний камуфляж! Це єдине, що залишилося в кеші з дореформених часів!

  Екран термінала на мить згас, а потім розквітнув складним каскадом зелених символів. У правому куті виник пульсуючий індикатор: «Protocol [ 0 ] / Auth: Elias_K.». Саїд завмер, його пальці зависли над клавішами, а обличчя зблідло в сяйві монітора.

— Еліас... — мимовільно прошепотів він. — Марку, цей протокол... це не просто скрипт. Це «Нульовий сектор» Еліаса. Я думав, це міф, цифрова казка, але він тут! Невже він залишив це спеціально для нас?

  Звук бандури миттєво змінився. Він став рівним, штучно правильним, наче музику загорнули в дешевий пластик. Фільтр огорнув їх звуковим коконом, роблячи резонанс невидимим для радарів Блоку, але водночас — мертвим. Опір зник, але разом із ним зник і сенс. Марко відчував це як технологічне приниження: Еліас, їхній третій ключ, навіть будучи відсутнім, продовжував диригувати його волею.

  Тінь Томаса на екрані замерехтіла.

— Спроба Синхронізації... — механічно промовив диктатор, і його образ розмився в статичному шумі.

  Сталевий лист дверей тамбура, понівечений керованим резонансом, раптом вигнувся назовні, ніби папір під ударом невидимого молота. Акустичний щит, який Марко вивів на пік у ті останні, розпечені секунди всередині вагона, розпався. Замість ритму коліс їх зустріла мертва тиша Депо №9 — термінала, де потяги Урало-Сибірського Блоку проходили жорстку акустичну чистку.

— Виходьте, — голос Курта пролунав немов зсередини їхніх власних черепів.

  Він чекав на технічному містку. Постать, наче вилита з холодного чавуну. Марко зробив перший крок на щербатий бетон перону.

— Ти зміг змінити тиск повітря музикою? Дотепно, — Курт ледь помітно нахилив голову. — Але тут я вирішую, яка нота буде останньою. Потяг рушить далі за графіком до Нижнього Новгорода, але вже без «надлишкового шуму». Сибірський Блок не любить дефектних записів.

  Велетенський магнітний прес над їхніми головами здригнувся. Багатотонна плита почала повільно опускатися. Саїд упав на коліна прямо в дверному отворі вагона, хапаючись за горло.

— Марку, мій софт не бачить дірок! — прохрипів він. — Система сприймає твій акустичний слід як помилку і просто стирає сектор!

  Лорейн притиснулася до бетонної опори. Курт заплющив очі, насолоджуючись ритмічним стогоном гідравліки. Але за мить до смертельного удару стався збій. Камертон у руці Курта видав пронизливий писк. Плита завмерла в кількох сантиметрах від даху.

  На екрані планшета Саїда проступило вікно термінала. Замість імені там стояв лише миготливий символ «[ 0 ]».  Прес у сусідньому прольоті раптово впав на повну потужність, створюючи зустрічну хвилю, яка заглушила камертон Курта.

— Лорейн, дихай! — крикнув Марко, хапаючи її за руку. — Система більше не бачить у тобі доньку Томаса. Для неї ти тепер — просто надлишковий шум, який треба видалити!

  Лорейн підняла погляд на Курта. Той стояв на містку абсолютно нерухомо. Він навіть не здригнувся, коли багатотонна плита ледь не розчавила її разом із «вірусами». У цей момент усередині Лорейн щось остаточно тріснуло. Вона зрозуміла: стерильність, про яку марив дід Олександр і яку вибудовував Томас, не знає любові. Вона знає лише відсутність помилок.

  Вона більше не була частиною їхньої геометрії.

  На моніторі виникло коротке повідомлення від «[ 0 ]»:  «7 хвилин — тепер вічність. Біжіть!»

— Він дає нам коридор! — крикнув Марко. — Тікаємо в сліпу зону, поки пріоритет не відновили!

  Курт на містку зціпив зуби. На його обличчі вперше з'явилася тріщина люті.

— Ви не розумієте, що робите! Блок — це ідеальна форма. Якщо ви впустите в систему хоча б одну фальшиву ноту — ви запустите іржу. А я не терплю іржі на своєму полі!

  Смоленський потяг смикнувся і почав набирати хід, залишаючи їх на пероні. Саїд ледь встиг вихопити рюкзак. Поїзд ішов туди, де панував закон Ґірів, несучи порожнечу на місці їхніх крісел.

— Закрити периметр «А»! Випалити все в сліпій зоні! — гаркнув Курт у рацію.

  Вони бігли. Гуркіт коліс давав останню можливість сховатися. Марко заштовхнув Лорейн і Саїда в щілину гермоворіт, які відімкнулися невидимою рукою за секунду до їхнього наближення. Останнє, що побачив Марко — нерухому постать Курта, який тримав свій камертон як зброю, що чекає нового, тепер уже особистого полювання.

  Їх зустріла густа темрява і тиша, в якій Код Всесвіту почав звучати набагато виразніше.