Сім хвилин ілюзії. Розділ 4.1

  Сім хвилин ілюзії. Розділ 4.1.

  Марко відчував, як час густішає разом із повітрям. Це не була метафора з підручників для кураторів — повітря справді перетворювалося на кисіль, в'язкий, інертний і майже відчутний на дотик. Струни бандури стали розпеченими дротами, що врізалися в м'якоть пальців, випалюючи на пучках унікальний штрих-код болю. Він не міг послабити тиск, бо кожен удар серця тепер був частиною партитури, а кожна секунда зволікання — кроком у бік вічного спокою, який так старанно пропагувала Синхронізація.

  У просторі купе пил, дрібні частинки застарілої оббивки та кристали замерзлого конденсату вибудували ідеальну геометрію. Тривимірні фігури Хладні застигли в повітрі, наче скляні привиди, виткані з ультразвуку. Вони не просто висіли — вони пульсували в такт шістдесят п’ятій струні, створюючи складні вузли стоячих хвиль. Це була справжня акустична архітектура: Марко буквально зводив стіни з частот, щоб утримати залишки кисню в центрі кімнати, силоміць витісняючи важкий інертний газ протоколу «Стерильність» до периферії, ближче до холодних стінок вагона.

  Лорейн спостерігала за цим із сумішшю жаху та завороженості. Її власні нейро-імпланти, зазвичай бездоганні та тихі, зараз божеволіли. Софт, розроблений її батьком для ідеальної адаптації до середовища, не міг класифікувати те, що робив Марко. Для системи це був «шум», «помилка», «деструктивна вібрація», але для її легень, що палали від нестачі кисню, ці вібрації були єдиним шансом. Вона бачила, як цифрові індикатори в її полі зору мерехтять червоним, повідомляючи про критичний рівень CO2, але водночас відчувала, як звуковий купол Марка створює примарну, хитку зону безпеки. Це було фізичне втілення повстання — ламати закони термодинаміки за допомогою дерева та живих жил.

— Дивись, Саїде... — прошепотів Марко, ледь ворушачи губами, щоб не зруйнувати крихку рівновагу тиску. — Це схоже на сніжинки в Чорнобилі... пам'ятаєш, той радіоактивний попіл, що падав на дах реактора?

  Його свідомість на мить хитнулася, провалюючись у резонанс спогадів про Точку «Зеро». Тоді, у квітні вісімдесят шостого, смерть теж мала свій ритм — невидимий, беззвучний, але неминучий. Марко бачив у цьому жахливий парадокс: Олександр Ґір колись шукав у Прип’яті ідеальну тишу як порятунок від глобальної катастрофи, а його син Томас через десятиліття навчився використовувати цю тишу як зброю масового підпорядкування. Томас просто довів ідею батька до абсолюту: якщо немає звуку, немає й опору. Це була спадковість диктатури, що проросла крізь час: від свинцевих плит зруйнованого реактора до дзеркальних фасадів Відня, де кожен вдих був санкціонований алгоритмом.

— Сім... хвилин... це не час, Саїде. Це амплітуда. Якщо я схиблю хоча б на герц, якщо дозволю рукам затремтіти — наш купол розсиплеться. І ми станемо частиною статистики утилізації. Будемо як ті старі карбованці, що колись валялися в бруді історії — ідеологічним сміттям, яке ніхто не підбере, бо воно більше не конвертується у право дихати.

  Саїд, чиє обличчя вже набуло синюватого відтінку стиглого баклажана, навалився всім тілом на іржавий важіль. Метал скрипів, чинячи опір так, ніби він теж був частиною великої Синхронізації. Іржа тут була не просто результатом окислення — це був наліт часу, який умисно зупинили, законсервували і залишили гнити на відшибі цивілізації.

  За вікном потяг почав гальмувати, але замість знайомих обрисів вокзалу перед ними розгорнулося справжнє індустріальне чистилище — **Депо №9**. Це була територія, яку Гір ніколи не показував у своїх стерильних трансляціях. Гігантські терикони з іржавого металу піднімалися до самого неба, яке тут здавалося важким, свинцевим і безнадійним. Це був цвинтар всього, що не вписалося в «новий порядок»: рештки старих київських трамваїв, остови радянських локомотивів і гори понівечених серверів, які колись тримали на собі мережу старого світу. Між цими горами брухту, наче гігантські доісторичні комахи, пересувалися автоматичні крани-маніпулятори, чиї акустичні різаки видавали низькочастотний гул, від якого вібрували кістки.

— Цей потяг... — прохрипів Саїд, витираючи піт, який від вібрації бандури не стікав, а розлітався ідеальними сферами, утворюючи власні мікро-сузір'я в просторі купе. — Він спеціально заварений, Марку. Курт знав, що ми не підемо на перон під об'єктиви сканерів. Він перетворив наш квиток у майбутнє на залізну труну. Сервіс — нуль зірок на «TripAdvisor». Навіть у найгірших готелях на кордоні, де стіни пахли хлоркою та відчаєм, була хоча б ілюзія протягу. А тут — абсолютна герметичність ідеології. Ми задихаємося в ідеально спроектованому вакуумі.

  Саїд на мить глянув на Лорейн. Вона трималася за край полиці так міцно, що побіліли кісточки пальців. Її зіниці були розширені від граничного страху — той самий погляд загнаної істоти, який Марко бачив у очах тих, хто раптово усвідомив: система більше не потребує їхньої лояльності. Вона була плоттю від плоті творця цього світу, але зараз її легені вимагали того ж самого брудного, реального повітря, що й легені «вірусів»-втікачів. Це була вища форма іронії: Синхронізація почала пожирати власних архітекторів.

— Знаєш, що найсмішніше? — Саїд видав нервовий смішок, що миттєво перейшов у сухий, роздираючий кашель. — Я все життя боявся повстання машин. Я писав анти-алгоритми, готувався до цифрового апокаліпсису, чекав, що нас вб’є якась надрозумна мережа. А нас вбиває іржава кочерга аварійного виходу, яку заклинило ще до того, як я навчився ходити! Це технічне приниження, Марку. Це як померти від спраги, сидячи на березі океану, бо в тебе немає чашки. Дай мені більше басів! Мені треба, щоб цей клятий метал повірив, що він — жива частина оркестру, а не шматок мертвого брухту, призначений для переплавки!

  Марко вдарив по шістдесят п’ятій струні. Та самісінька «частота наміру», яка раніше змушувала здригатися навіть найдосвідченіших офіцерів безпеки, зараз пройшла крізь залізо вагона. Він відчував кожну молекулу дерева своєї бандури, кожен шар старого лаку, що пам'ятав руки вчителів. Вона більше не була інструментом — вона стала його екзоскелетом, його зовнішньою дихальною системою.