Смоленський фільтр. Розділ 3.2.

  Смоленський фільтр. Розділ 3.2.

  Смоленськ 2034-го зустрічав не просто хаосом, а справжньою мовною та акустичною м'ясорубкою. Після стерильного Відня, де кожен крок поглинався магнітними килимами, це місто здавалося Лорейн розритим мурашником, у який хтось вилив бочку киплячого мазуту. Тут не було тиші — тут панував безперервний низькочастотний гул, у який впліталися металеві удари залізничних молотів, істеричні вигуки автоматичних оголошень та липкий, солодкуватий запах дешевого синтетичного палива.

— Дихай ротом, — кинув Саїд, майже силоміць пригинаючи голову Лорейн під низьким, побитим корозією козирьком перону. — І не здумай фільтрувати цей звук через свої віденські імпланти. Твій софт намагатиметься виділити в цій каші логіку, а її тут немає. Це «білий шум» деградації.

  Вони зупинилися біля головного табло кас — гігантського, вкритого сіткою тріщин екрана. Світ тут був розрізаний навпіл цифровим кордоном. З лівого боку, під написом «Европа», цифри стояли непорушно, наче застиглі в кризі. З правого, під заголовком «Евразия», щось скажено миготіло, нагадуючи про те, де саме найшвидкоплинніший курс.

  Саїд розгорнув перед ними напівпрозору проекцію планшета. Його власний софт накладав реальні дані поверх офіційних:

    ЗАХІД:           СХІД: 

  0,23 EUR       0,71 SBR

  0,23 UAH      1,91 CNY

  0,27 USD     343,25 RUB

  Марко спостерігав за правим стовпчиком. Прямо у нього на очах цифра 343,25 здригнулася, на мить розмилася і перетворилася на 343,55.

— Триста сорок три за один Талер? — Марко здивовано підняв брову. — Невже їхній рубль став таким нікчемним навіть проти білоруського пластику? Я пам'ятаю, як у двадцять шостому вони ще намагалися триматися на ста сорока за євро.

  Саїд видав короткий, сухий смішок.

— Реформа тридцять першого? Марко, не сміши мої протоколи. Відрізали нулі й назвали це «новим російським рублем», але системна помилка залишилася. Дивись на цифри: SBR — це сибірський рубль, він пахне нафтою, тому ще добре тримається. CNY — китайський юань, тінь Пекіна, яка тут стає дедалі довшою. А RUB... це старе московське сміття. Зараз тільки на «чорному» за один євро дадуть півтори тисячі таких папірців. Це не гроші, Марко. Це ціна поразки, яку вони намагаються розтягнути в часі.

  Лорейн спостерігала за чергою. Люди обережно, майже з ніжністю, тримали в руках гнучкі полімерні картки талерів.

— Вони так тримаються за них... — прошепотіла вона.

— Бо талер для них — свій, — кивнув Саїд. — Місцеві за свій талер тримаються як за рідний. Це білоруський пластик, Лора. Він не гниє і не рветься, на відміну від московських фантиків. Це їхня остання барикада ідентичності.

  Саїд зробив крок ближче до Лорейн, і його голос став гострим, як скальпель

— Дивись на ці папірці, Лора, — він вказав на жінку, що гарячково перераховувала стос брудних купюр. — Бачиш, що вони друкують тепер? На старих грошах було все, що колись вкрала імперія. Кожна банкнота була як трофейна карта. А на нових купюрах вже немає ані Криму, ані Севастополя. Зник Владивосток, зник Хабаровськ.

  Він провів пальцем по екрану, демонструючи проекції останніх емісій.

— Вони стискаються до свого справжнього розміру. Дивись, Марку, на десяти тисячах тепер Новгород. Коло замкнулося: звідки прийшли, туди й повертаються. З часом й до... болота. Історія просто вимиває їхні ілюзії.

  Марк дивився на натовп, і в його пам’яті виплив 2018-й рік. Він згадав про той доленосний воркшоп проєкту «Поліфонія» на Черкащині. Саме там Марко — тоді ще зовсім молодий бандурист, який приїхав повчитися у старих майстрів, — вперше зустрів цього марокканця.

  Саїд, тоді волонтер-технар міжнародної експедиції, якраз боровся з наводками на своїх багатоканальних мікрофонах, намагаючись захопити автентичний спів для онлайн-архіву. Він почув бандуру Марка крізь навушники ще до того, як побачив самого музиканта серед верб. Звук був таким чистим і «нецифровим», що Саїд вперше спробував «захопити» його у цифру, не вбивши при цьому душу. Саме тоді вони здружилися, а Саїд, бачачи потенціал Марка, переконав його їхати до Відня. Потім була Академія, Томас... але коріння всього було там, у Легедзиному.

  Реклама Томаса Ґіра.

  На екрані вокзалу, вкритому павутиною мікротріщин, раптом згасли цифри розкладу, і простір заполонило обличчя молодого Томаса Ґіра. Його погляд — надто прямий, надто чистий для цього засаленого перону — здавався вікном у інший, стерильний вимір. Він говорив м’яко, але кожен склад його промови був вивірений алгоритмами так, щоб проникати під шкіру, минаючи раціональний опір.

— Він каже мамі, що це «гігієна», — прошепотіла Лорейн, не в силах відвести очей від гігантської проекції. — А насправді він просто боїться цього хаосу. Бо в ньому неможливо сховати брехню.

  На відео Томас повільно проводив рукою по датчику на скроні, демонструючи нову модель нейро-інтерфейсу «S-Pure». Він розповідав про «Велику Синхронію» не як про політичний режим, а як про медичну необхідність — як про спосіб очистити людську свідомість від «шуму минулого», від болю та дисонансів, що заважають прогресу. Його посмішка була бездоганною, але в ній відчувалася холодність скальпеля, що готується до розрізу.

  Для натовпу на пероні, затиснутого між брудними вагонами та іржавими рейками, цей образ був недосяжною іконою. Томас Ґір обіцяв світ без черг, без коливань курсу валют і без страху перед завтрашнім днем. Він пропонував обміняти важку, непередбачувану свободу на ідеально зведену тишину. Лорейн бачила, як люди навколо на мить завмирали, заворожені цим спокійним голосом, що обіцяв вимкнути їхній біль. Ґір майстерно маніпулював самим поняттям порядку, називаючи тотальну цензуру почуттів «екологією духу».

— Подивись на нього, Марку, — додала вона, відчуваючи холод, що пробіг по спині. — Він уже тоді знав, що найлегше завоювати тих, хто втомився відчувати. Він не просто продає софт, він будує клітку, яку ми самі "попросимо" зачинити!