Стерильна партитура. Розділ 3.1

  Стерильна партитура. Розділ 3.1

  Відень листопада 2062-го не мав нічого спільного з тим хаотичним, брудним і живим світом, який Марк залишив у полум’ї Прип’яті. Якщо 1986-й був розпеченим залізом, то цей час був рідким азотом. Вони випали з часового зсуву прямо в серце «елітного Вакууму» — квартали, де мешкали архітектори Синхронії, ті, хто виміняв свою людяність на право ніколи не відчувати дискомфорту.

  Музей Антропоцену, куди вони проникли, нагадував гігантський склеп людських досягнень. На стінах висіли оригінали Рембрандта, але вони «мовчали». Покриті антистатичним полем, картини здавалися не витворами мистецтва, а цифровими копіями самих себе — ідеальними, без жодної тріщини на лаку, позбавленими запаху старовини. Тут навіть пил був інтелектуальним: нано-частки вловлювали будь-який рух, вирівнюючи температуру повітря до сотої частки градуса.

  Марк відчував себе тут пухлиною в здоровому тілі. Його обгоріла куртка залишала мікроскопічні сліди попелу на дзеркальній підлозі, які миттєво поглиналися системою очищення. Він зняв бандуру, відчуваючи дику потребу розірвати цю ватну тишу. Він вдарив по струнах, очікуючи на звичний резонанс, але замість музики почув «фальшивий» звук.

  Це не була помилка гри. Це був супротив самого простору. Акустичні панелі залу були налаштовані так, щоб поглинати будь-які частоти, що не входили в «діапазон гармонії» Синхронії. Живий, нерівний звук дерева і металу бандури просто розсипався. Він звучав пласко, мертвим пластиковим клацанням, наче бандура сама відкидала стерильність Відня, відмовляючись співати в цій золотій клітці.

— Вона не звучатиме тут, Марку. Тут звук — це привілей, а не право, — голос Лорейн змусив його здригнутися.

  Він обернувся і відчув, як серце пропустило удар. Поки він боровся з акустикою, Лорейн зникла в одній із біометричних ніш і повернулася вже іншою. Вона була вдягнена у сукню епохи перших Ґірів — архітектурний шедевр зі сріблястого нано-волокна, що тримав форму всупереч гравітації. Це вбрання робило її вищою, холоднішою і... нестерпно чужою.

  Лорейн більше не була тією дівчиною, що тремтіла від страху в Прип’яті. Тепер вона рухалася з впевненістю хижака, що повернувся у рідні хащі. Її пальці з неймовірною швидкістю літали над сенсорними архівами, які зазвичай вимагали десяти рівнів допуску. Вона не зламувала систему — вона з нею розмовляла.

— Ти втікачка чи спадкоємиця, Лорейн? — хрипло запитав Марк, тримаючи бандуру як щит. — Чи ти просто повернулася забрати своє?

  Вона не дивилася на нього. Її очі віддзеркалювали каскади даних. У цей момент над ними матеріалізувалася Тінь Олександра Ґіра — не привид, а високорівневий алгоритм безпеки, що зберіг голос і манери засновника виключно завдяки професійності її діда, який дивом зміг втекти на закаті Союзу до Австрії.Величезна напівпрозора фігура схилилася над Лорейн, і в залі пролунав гулкий, обволікаючий бас:

— Твоя кров пам’ятає ритм Цитаделі, дитино. Ти принесла з собою вірус минулого, але твоя присутність легітимізує цей простір. Чи бажаєш ти, щоб я ізолював сторонній шум?

  Олександр «подивився» на Марка — точніше, його датчики зафіксували біологічну загрозу. Лорейн на мить завмерла. Її рука зависла над терміналом, який міг або відкрити їм шлях до Третього, або стерти Марка з реальності 2062-го року одним запитом.

Параноїдальний трикутник замкнувся: Марк не довіряв Лорейн, Лорейн занурювалася в темну спадщину предків, а Тінь Ґіра чекала лише на один наказ своєї «законної кураторки».

— Лорейн, дивись на мене, а не на цифри! — крикнув Марк, намагаючись витиснути з бандури хоча б один справжній звук, здатний пробити цю стерильну броню.

  Вона повільно повернула голову. У її погляді Марк побачив жахливу істину: вона не просто знала паролі. Вона починала розуміти, чому її дід створив цей світ. І це розуміння було солодшим за будь-яку свободу.

  Саїд спостерігав за Лорейн з-за масивної колони, і його нейро-інтерфейс палав тривожним червоним. Він бачив не просто жінку в срібній сукні — він бачив, як її біометричний підпис зливається з кодом Цитаделі. Вона більше не «хакала» систему. Система впізнавала в ній свою плоть.

— Марку, вона нас здає, — прошипів Саїд у мікрофон, захований під коміром. Його пальці на перкусійному педі рухалися зі швидкістю розлюченого комах. — Вона не шукає Третього. Вона оновлює базу даних. Якщо Тінь Ґіра зараз синхронізується з її пам'яттю — ми станемо частиною експозиції. Опудалами «аномалій» під склом.

  Марк бачив, як Лорейн підняла руку, і Тінь Олександра схилилася ще нижче, майже торкаючись її обличчя світловими потоками. — Лорейн, зупинись! — крикнув Марк, але його голос знову був «з'їдений» акустичними панелями.

— Я не можу, Марку, — прошепотіла вона, і цей шепіт, навпаки, транслювався через усі динаміки залу. — Тут так... спокійно. Тут немає радіації. Немає болю. Тут усе має логіку. Мій дід не помилявся. Він просто хотів, щоб ми перестали нищити одне одного.

— Тоді я додам трохи «логіки» з 86-го! — гаркнув Саїд.

  Він вихопив із кейса чорний аналоговий кабель і з силою встромив його прямо в декоративну панель підлоги, пробиваючи ідеальну поверхню. — Лови подарунок від «Нижніх», суко! — процідив він.

  Саїд запустив вірус «Прип’ятського фону». Це не був звичайний програмний код. Це був оцифрований запис тріскоту лічильників Гейгера, змішаний із криками пожежників на даху четвертого енергоблоку та низькочастотним гулом реактора, що розпадається. Чистий, первісний хаос, загорнутий у цифрову оболонку.

  Ефект був миттєвим і страшним. Стерильна білизна залу почала йти «тріщинами» статичного шуму. На бездоганних стінах почали проступати плями іржі та кіптяви — ілюзія чистоти не витримувала тиску брудної реальності минулого. Тінь Олександра Ґіра спотворилася, перетворюючись на гротескну маску, що кричала без звуку. Розумний пил у повітрі почав збиватися в чорні пластівці, схожі на радіоактивний попіл.