Точка «Зеро»: Тінь Прип'яті. Розділ 2.3

  Точка «Зеро»: Тінь Прип'яті. Розділ 2.3

  Світ вибухнув чорним, наче хтось різко вимкнув кінопроектор всесвіту. Перехід із сонячного, пахнучого липою червня 2020-го був таким агресивним, що Марк відчув, як внутрішні органи змістилися, намагаючись наздогнати тіло в часовому розриві. Його нудило від раптового перепаду тиску, а в вухах стояв тонкий, металевий писк — побічний ефект від перевантаження часових струн, який він уперше відчув ще тоді, на самому початку шляху, у підвалах київської консерваторії. Тоді він ще був просто талановитим відщепенцем, що шукав резонанс у заборонених частотах, не підозрюючи, що кожен такий крок випалює частину його власної ДНК, перетворюючи музиканта на живу радіостанцію.

  Він стояв на пласкому даху дев'ятиповерхівки в самому центрі Прип'яті. Це була типова радянська забудова, яка в епоху Цитаделі давно розсипалася в прах, ставши скелетом для величезних антен, що транслювали Мовчання. Але зараз місто було живим. Знизу долинав запах смаженої картоплі з цибулею — той самий «запах дому», про який Лорейн згадувала під час їхньої останньої зустрічі, коли вони ховалися від патрулів у руїнах старого світу. Тоді вона плакала, згадуючи казки своєї бабусі про місто, де люди не боялися видавати звуки. Тепер Марк бачив це місто на власні очі. П’ятдесят тисяч людей спали в цих бетонних сотах, не знаючи, що цей сон — останній у їхньому старому житті. За кілька хвилин їхня реальність розшарується, перетворюючись на зону відчуження, а потім — на фундамент для тиранії, яку він прийшов зупинити.

  Під ногами Марк відчував жорсткий, нагрітий за день рубероїд. Він віддавав у нічне повітря важкий, маслянистий запах бітуму. Точно такий самий запах мав дах конспіративної квартири, де він колись уперше зважився поєднати мідні дроти старої бандури з портативним модулятором частот. Саме там він зрозумів: музика — це не просто набір нот, це геометрія простору. Якщо змінити акорд, зміниться і світ навколо.

  На горизонті, всього за три кілометри, височіла масивна туша Чорнобильської АЕС. Над четвертим енергоблоком уже почало виникати дивне марево, подібне до того, що Марк бачив у архівах Цитаделі. Це була точка зламу, де математика почала програвати хаосу.

— Хто тут? — голос розрізав тишу, як стерильний скальпель.

  Марк різко обернувся. Біля вентиляційної шахти стояв чоловік у білому халаті, накинутому поверх строгого костюма. Олександр Ґір. Людина, чиї щоденники Марк вивчав місяцями, намагаючись знайти хоч якусь слабкість у логіці засновника в’язниці людства. Олександр виглядав саме так, як у спогадах його нащадків — холодний, ідеально виважений, позбавлений будь-яких вагань. Саме він колись написав: «Емоція — це помилка в розрахунках».

— Ви з нічної зміни? — Олександр не опускав бінокля. Його голос вібрував від піднесення. — Ви встигли вчасно. Сьогодні ми приборкаємо хаос. Ми створимо систему ідеальної стабільності. Тільки чиста сила, підпорядкована волі.

— Твій «порядок» — це тиша моргу, Олександре, — Марк зробив крок уперед, стискаючи гриф бандури. Він згадав довгі місяці підпілля, коли він збирав по крихтах забуті фольклорні записи, шукаючи ту саму 36-ту частоту, яку Ґіри намагалися стерти з історії. — Ти зараз не енергію приборкуєш. Ти відкриваєш двері для Вакууму, який твій онук назве благом. Я бачив те майбутнє. Там немає музики, там є лише нескінченний гул генераторів, що висмоктують із людей бажання дихати.

  Ґір-старший нарешті опустив бінокль. В його очах була лише холодна зневага.

— Хаос — це хвороба людства, юначе. Музика, зайві емоції — це ентропія. Майбутнє належить тим, хто вміє вимикати звуки, що дратують систему. Ми зведемо всесвіт до одного чистого тону.

  01:23:35.

  З глибини землі прийшов перший удар — низькочастотний гул, від якого задрижали шибки в усій Прип'яті. Той рубероїд під ногами пішов тріщинами, наче сама земля намагалася вирватися з пут людських розрахунків.

— Дивись, Олександре! Дивись на свій «ідеальний розрахунок»! — крикнув Марк.

  Він не просто вдарив по тридцять шостій струні. Це була кульмінація всього, що він пережив раніше: його втечі з Цитаделі, його першого кохання до Лорейн, його болю від втрати друзів, які зникли в катівнях Мовчання. Ця остання струна, що зазвичай відповідала за найтонший резонанс душі, зараз перетворилася на лезо. Марк викрутив модулятор частоти на максимум. Струна завібрувала настільки потужно, що з його пальців зірвало шкіру, залишивши криваві сліди на старому дереві — ціна за право змінити код всесвіту.

  01:23:45.

  Світ розколовся. Дах четвертого енергоблоку підлетів у повітря. Сліпучий стовп фосфоресцюючого синього вогню розірвав небо, врізаючись у саму тканину реальності. Марк не впав. Він вріс ногами в бетон, натягуючи струни до межі. Він вплітав у гуркіт руйнування свою 36-ту частоту — акустичну міну, яку Олександр Ґір мав ввібрати кожною клітиною свого тіла. Це було щеплення від тиші. Цей звук пройде крізь час, він стане тим самим «привидом у машині», який заважатиме Томасу Ґіру в майбутньому завершити свій ідеальний Вакуум.

— Слухай ще! — кричав Марк, перекриваючи рев пожежі. — Це голос твоєї стабільності! Це звук твого краху!

  Олександр Ґір упав на коліна, затискаючи вуха до крові. Звук бандури прошивав його мозок, руйнуючи концепцію тиші. Це був початок кінця династії Ґірів. Навіть коли Томас, онук Олександра, пізніше намагатиметься заблокувати будь-які звуки в Цитаделі, цей дрібний, незримий вірус хаосу, посаджений сьогодні, продовжуватиме точити його систему. Він чутиме цей вибух у кожному налаштуванні свого генератора, і цей страх перед «неправильною частотою» змусить його робити помилки.

  Радіаційне тло злетіло до тисяч рентгенів. Тіло Марка почало мерехтіти примарним блакитним полум'ям. Він заплющив очі, і крізь радіаційний шторм на мить побачив обличчя Лорейн. Це був не просто спогад — це був сигнал із майбутнього. Вона чекала на нього там, де час і звук зливаються в одне ціле. Її голос, який він чув у руїнах перед своїм стрибком, тепер став його маяком.