Дзеркало: 2026 / 2062. Розділ 2.1

  Дзеркало: 2026 / 2062. Розділ 2.1

  Холод. Першим був холод, але не той стерильний і мертвий, від якого заходилося серце в Цитаделі. Це був сирий, колючий київський протяг, що пахнув мокрим асфальтом, паленим пластиком і передчуттям снігу.

  Марк розплющив очі. Світ здригався. Над головою замість білої геометрії стелі Ґіра розкинулося низьке, брудно-сіре небо, затягнуте важкими хмарами. Він стояв посеред вулиці Інститутської. Позаду — масивні колони, попереду — спуск до Майдану.

  Він хитнувся, ледь не впавши на коліна. Пальці заніміли, міцно стискаючи гриф бандури. Кожна струна все ще вібрувала після того фінального удару, що розірвав мембрану «Вакууму» у 2062-му.

  Поруч проїхала машина, оббризкавши його штани брудною кашею. Марк здригнувся. Звук двигуна здався йому криком пораненого звіра. Світ був занадто гучним. Натовп, важкі кроки перехожих, далекий гуркіт метро, чийсь нервовий сміх...

  Він дістав телефон. Екран був тріснутий, але засвітився: "28 січня 2026 року. 09:05."

— Я встиг, — прошепотів він, і пара з його рота змішалася з туманом. — Я повернувся.

  Раптом небо над Печерськом розірвав довгий, нудотний звук. Сирена. Вона вила так, ніби саме місто благало про допомогу. Перехожі звично прискорили крок, пірнаючи в підземні переходи. Ніхто не панікував — для Києва 2026-го це був лише черговий фоновий шум війни. Але для Марка, який щойно вирвався з епохи абсолютної тиші, цей звук став сигналом: час пішов на хвилини.

  Він знав, куди йти. Ноги самі несли його вглиб Печерська, до старого будинку з високими стелями. Там, на четвертому поверсі, була його квартира, яка за останні роки перетворилася на щось середнє між житлом і секретною лабораторією — з мотками дротів, моніторами та акумуляторами, що рятували під час блекаутів.

  У під’їзді панувала глуха темрява — чергове відключення світла. Марк піднімався сходами, тримаючись за холодні перила, орієнтуючись лише на власну пам'ять. На четвертому поверсі він зупинився перед дверима з облупленою фарбою.

  З-за дверей чувся ледь вловимий звук... налаштування бандури. Низький резонанс, який міг належати тільки йому.

  Марк дістав із кишені старий залізний ключ, який дивом зберігся поруч із девайсами майбутнього. Поворот. Ще один. Двері відчинилися з коротким скрипом.

  У кімнаті, підсвіченій лише тьмяним синім сяйвом акумуляторної лампи, сидів чоловік. Молодший на тридцять шість років. Виснажений, із червоними від безсоння очима. Марк-із-минулого завмер, стискаючи паяльник над розібраною декою інструмента.

— Ти хто такий? — голос Молодшого тремтів від напруги. — Як ти зайшов? Що це на тобі за ганчір’я?

Старший Марк зачинив двері, відрізаючи виття сирени з вулиці.— Подивися на мої руки, Марку. Подивися на шрам на лівому зап’ясті. Ти поставив його собі в вісім років, коли ліз через паркан за м’ячем.

  Молодший глянув на свою руку, потім на руку прибульця. Його очі розширилися, він мимоволі зробив крок назад.— Це якась галюцинація... Я забагато працюю. Блекаути, ці довбані «шахеди»... я просто з’їхав з глузду від недосипу.

— Це не галюцинація. Ти зараз намагаєшся стабілізувати шістдесят другу струну для своєї системи зв’язку? Кинь це. Вона — це шлях до катастрофи. Через неї нас знайдуть. Через неї вони побудують «Вакуум» і знищать кожен звук на планеті.

— Хто — «вони»? — Молодший встав, тримаючи паяльник як зброю. — Про що ти взагалі верзеш? Я хочу врятувати цей січень! Я хочу, щоб ми бачили дрони раніше, ніж вони вдарять по ТЕЦ!

— Цей січень уже не врятувати, — Старший зробив крок уперед, і в слабкому світлі стало видно його глибокі зморшки та шрами, яких у Молодшого ще не було. — Але ми можемо стерти саму причину того, що станеться через тридцять років. Ми маємо зробити відскок у минуле. У двадцятий рік. До великої війни.

— У двадцятий? — Молодший нервово засміявся, витираючи піт з лоба. — Навіщо? Попередити світ про пандемію? Нас запротоколюють у психушку швидше, ніж ми встигнемо розпакувати бандуру!

  Старший Марк повільно видихнув. Він знав, як пробити цей захист.— 14 лютого 2022 року. За десять днів до вторгнення. Ти сидів на березі Дніпра, під мостом. У кишені була обручка. Ти хотів освідчитися, але злякався, що світ надто крихкий для щастя. Ти сховав її у футляр, під оксамитову підкладку біля четвертого кілка. Вона і зараз там, Марку. Ти навіть їй нічого не сказав.

  Молодший Марк заціпенів. Паяльник випав із його рук, ледь не пропаливши лінолеум. Він кинувся до футляра, що лежав на дивані, різким рухом відірвав край підкладки. На підлогу з тихим, чистим дзвоном випала золота обручка.

— Звідки... — він не зміг закінчити речення.

— Світ став крихким, — Старший поклав важку руку йому на плече. — Але ми його зміцнимо. Ми закладемо в минуле частоту-імунітет. Ми маємо стерти Ґіра і його тиранію тиші ще до того, як вони стануть неминучими.

  Молодший підняв очі. У них спалахнув той самий вогонь, який вів Марка крізь десятиліття.— Двадцята частота... Червень 2020-го. Але в мене «екофлоу» на десяти відсотках! Якщо ми вдаримо по струнах разом, акумулятор просто вибухне.

— Я дам імпульс із майбутнього, — Старший підключив свою бандуру до пристрою через дивний мідний перехідник. — На рахунок «три». Ми маємо стерти це майбутнє, Марку. Почнемо все з чистого аркуша.

  За вікном знову гупнуло — десь зовсім поруч ППО збило чергову ціль. Будинок здригнувся, шибки завили від вібрації.

— РАЗ! — Старший Марк стиснув гриф, відчуваючи, як дерево відгукується на його біль.— ДВА! — Молодший заніс руку над струнами, заплющивши очі.— ТРИ!

  БУМ!!!

  Звук не був гучним — він був всеохопним. Стіни квартири на Печерську розчинилися в сліпучому білому мареві. Остання сирена січня 2026 року захлинулася і несподівано перетворилася на тихий, мирний шелест червневого листя.