Симфонія змови. 3 розділ.

Технічні колектори Верхнього Міста разюче відрізнялися від іржавих нутрощів нетрів. Тут панував холодний синій неон і запах стерильного озону, який здавався Марку солодкуватим і отруйним водночас. Після залізного пилу майстерні Сталевара та смороду мазутних стоків це повітря відчувалося штучним, наче його вже хтось видихнув тисячу разів, перш ніж воно потрапило в систему очищення.

Марк відчував себе вірусом, що просочився в ідеально чистий організм Цитаделі. Кожен його крок, незважаючи на беззвучність, здавався йому гуркотом грому. Його пальці, все ще заплямовані залишками вуглецевого клею, мимоволі стискали руків’я кофра так міцно, що кісточки пальців побіліли.

Лорейн зупинилася біля масивного шлюзу, де на дзеркальній панелі пульсував герб Служби Тиші — стилізована біла смуга на чорному тлі, що символізувала ідеальну тишу. Вона зняла брудний плащ, під яким знову відкрився її бездоганний мундир. Кілька швидких рухів — і вона знову стала крижаним інспектором, жінкою-машиною, яка не знає сумнівів.

— Далі — зона прямого контролю, — вона обернулася до Марка. — Твій одяг не підійде. Детектори тканини одразу видадуть у тобі жителя Нижніх Рівнів за хімічним складом пилу в волокнах. Ти не пройдеш і десяти метрів.

Вона натиснула на приховану панель у стіні. Металева шухляда виїхала назовні з тихим шипінням, відкриваючи чорний вакуумний чохол.

— Це парадний стрій музиканта колишньої Академії Мистецтв. Я викрала його з архіву речових доказів місяць тому, — Лорейн простягнула йому одяг. — Одягай. Це не просто камуфляж, це твоя броня. Сьогодні ти не втікач. Сьогодні ти — голос, про який вони забули.

За десять хвилин Марк виглядав як привид з іншої епохи. Високий комір-стійка, срібне гаптування на манжетах, що нагадувало візерунок звукових хвиль, важка чорна тканина, яка, здавалося, поглинала будь-яке світло. Цей костюм мав особливий крій — він не обмежував рухів рук, що було життєво важливо для гри на шістдесяти п'яти струнах. Коли Марк застебнув останній ґудзик, він відчув, як змінилася його постава. Важкість тканини дисциплінувала тіло, перетворюючи розгубленого музиканта на артиста, готового до фінального акту трагедії.

— Тобі пасує, — коротко кинула Лорейн. В її погляді на мить промайнуло щось людське, якась дивна суміш суму та захоплення, але вона миттєво приховала це за перевіркою свого планшета. — Рушаємо. Головний підйомник доставить нас до технічного горища. Звідти ти побачиш те, заради чого ми все це почали.

Вони піднялися на технічне горище, що розкинулося прямо під куполом Головного Залу. Крізь напівпрозорі панелі підлоги, виготовлені з високоміцного полімеру, Марк побачив те, від чого в нього перехопило подих. Внизу, наче в гігантському білому акваріумі, збиралися
тисячі громадян. Усі в однакових масках, усі в сніжно-білих туніках. З такої висоти вони здавалися не людьми, а однорідною масою, білим шумом, що застиг у чеканні.
— У нас залишилася година, — Лорейн сіла на холодну металеву балку, поклавши планшет на коліна. Її плечі вперше за весь час злегка опустилися від утоми, а ідеально зачесане волосся вибилося з-під кашкета. — Система зараз на піку напруження. Генератори «Вакууму» працюють на повну потужність, щоб під час виступу Ґіра в залі не було чути навіть биття сердець присутніх.
Марк дістав бандуру з кофра. У напівтемряві горища вона виглядала інакше. Завдяки клею Сталевара та енергії Зони Глухоти, інструмент тепер ледь помітно пульсував золотим світлом. Кожна струна здавалася натягнутим нервом самої реальності.
— Лорейн, підійди ближче, — тихо покликав Марк. — Ти маєш це відчути. Не через графіки.
Вона здивовано підняла очі, вагаючись, але все ж підійшла. Марк взяв її тонку, холодну руку і обережно поклав її на верхню деку бандури, прямо над тріщиною, яку вони залікували в нетрях.
— Ти звикла бачити звук як цифри на екрані, — Марк накрив її долоню своєю. — Але цифри — це лише тіні. Коли петля почне розпадатися, твої датчики збожеволіють. Ти маєш навчитися орієнтуватися на резонанс. Відчуй його.
Він ледь-ледь торкнувся однієї з басових струн. Вібрація пройшла крізь дерево, крізь шкіру Лорейн і, здавалося, вдарила їй прямо в серце. Вона здригнулася, її зіниці розширилися, наче вона побачила привида.
— Це... це боляче, — прошепотіла вона, але руку не прибрала.
— Це життя, Лорейн. Твій батько зупинив час, бо не міг винести болю втрати. Він перетворив світ на німе кіно, де ніхто не страждає, бо ніхто не відчуває. Але живий звук — це завжди біль і радість одночасно. Тільки мертвий звук залишається однаковим назавжди.
Лорейн закрила очі. Її дихання, яке зазвичай було ритмічним і коротким, стало глибоким і нерівним.
— Вона співала мені... — її голос був настільки тихим, що Марк ледь розрізняв слова. — Перед тим, як все затихло. Я пам'ятаю не слова, а те, як тремтіло повітря в її кімнаті. Це був ритм дощу, що б’є по склу. Десять років я намагалася відтворити його в пам'яті, але тиша Ґіра вимила його з мене.
Вона раптом сильніше стиснула пальцями корпус бандури, і Марк відчув, як її внутрішня броня нарешті дала тріщину. У цей момент перед ним була не інспекторка Брі Ван де Камп, а покинута дитина, яка просто хоче почути колискову.
— Сьогодні ти почуєш його знову, — Марк відпустив її руку, але тепло їхнього доторку все ще висіло в повітрі. — Але цей дощ змиє все, що побудував твій батько. Ти готова до того, що коли петля розірветься, його час наздожене його? Він постаріє на тридцять років за одну секунду.
Лорейн випрямилася, знову надягаючи маску стриманості, але в її очах тепер горів інший вогонь.
— Я готова. Грай не для них, Марку. Грай для тієї маленької дівчинки, яка все ще чекає на дощ.
Раптом підлога під їхніми ногами здригнулася. Велетенські низькочастотні динаміки, вмонтовані в стіни Цитаделі, почали видавати ритмічний гул. Це був «Пульс Міста» — сигнал до початку церемонії. Звук був настільки потужним, що в Марка заніміли зуби.
— Мій час вийшов, — Лорейн активувала свій пост у системі безпеки. — Я йду до пульту контролю «акустичних голок». Коли ти вийдеш на сцену, я вимкну автоматичні турелі в твоєму секторі. У тебе буде рівно три хвилини до того, як система виявить втручання.
Вона зникла в тіні технічного коридору без зайвих слів. Марк залишився один. Він став на платформу центрального підйомника. Навколо нього була лише темрява, а внизу — сліпуче біле океанське море масок.
Платформа здригнулася і почала повільно опускатися вниз, через люк у центрі купола. Світло прожекторів вдарило Марку в обличчя, засліплюючи його. Тиша в залі була такою щільною, що він відчував її кожною клітиною шкіри. Тисячі людей затамували подих.
У центрі трибуни, за кілька десятків метрів від нього, стояв Томас Ґір. Зблизька він виглядав не як бог, а як втомлений старий у золотому панцирі. Його очі були порожніми, наче він уже давно не жив у цій реальності, а лише охороняв її кордони.
Марк сів на самотній металевий стілець посеред сцени. Він відчував, як вібрує повітря від напруження. Він поклав бандуру на коліна. Золоте сяйво інструмента в променях білих прожекторів здавалося надприродним.
Ґір повільно підняв руку. Це був сигнал до фінального «Очищення», після якого тиша мала стати вічною.
Марк глянув угору, на тіні горища, де десь там була Лорейн. Він згадав її долоню на дереві. Він згадав Лайтмана і його вчення про те, що правда завжди знаходить вихід.
Він глибоко вдихнув і вдарив по струнах. Це був не просто звук. Це був виклик.