Резонанс Нижнього Міста. 2 розділ.

Нижнє Місто не знало тиші. Воно захлиналося у власному стогоні. Тут, під масивними бетонними плитами-фундаментами Верхніх Секторів, звук перетворювався на іржаву кашу. Скрегіт старих вентиляційних шахт, хлюпання мазутної води в стоках, далекий гул генераторів — це була какофонія, від якої у Марка, звиклого до чистоти звукових хвиль, миттєво розболілася голова.

Лорейн впевнено крокувала вперед, накинувши на свій бездоганний мундир брудний сірий плащ, підібраний десь біля технічного виходу. У цьому лабіринті з арматури та пари вона виглядала як привид зі світу, де існують прямі кути та порядок.

— Не відставай, — кинула вона, не повертаючись. — Якщо загубишся, місцеві з’їдять тебе раніше, ніж ти встигнеш вимовити своє ім’я. Для них ти — «чистий». Ти пахнеш озоном і милом. Для Нижнього Міста це запах ворога.

Марк міцніше перехопив кофр. Його білі кросівки вже давно стали кольору вологого бетону. Довкола них, у затінках між опорами, ворушилися тіні. Це не були люди в звичному розумінні. Це були «Глухі».

Вони проходили повз групу людей, що згрупувалися навколо відкритого полум’я в іржавій бочці. Один із них підняв голову. Замість вух у нього були грубі шрами, затягнуті келоїдною тканиною. Очі — каламутні, але надзвичайно чутливі до світла. Вони не чули кроків Марка, але вони бачили ритм його рухів.

— Чому вони це зробили з собою? — тихо запитав Марк, коли вони минули черговий затон.

— Щоб не бути частиною системи Ґіра, — відрізала Лорейн. — Датчики тиші працюють на біометричному зчитуванні нервової системи. Якщо ти нічого не чуєш, твої нейрони не реагують на звук. Ти стаєш невидимим для «Вакууму». Це їхня свобода — жити в абсолютній темряві звуку, щоб не бути рабами ідеальної тиші.

Вони пірнули під низьке сплетіння труб, з яких капала гаряча конденсована волога. Побут Нижнього Міста був вивернутий навиворіт. Життя тут нагадувало паразитування всередині велетенського механізму. Люди спали в порожніх кабельних котушках, готували їжу на теплі працюючих трансформаторів і обмінювали викрадені деталі на синтетичну білкову кашу.

Тут не було закону Ґіра, але був закон виживання. Марк помітив хлопчика років десяти, який сидів на купі металобрухту і намагався вистукувати по залізу якийсь ритм. Хлопчик робив це завзято, притискаючи вухо до металу.

— Він шукає луну, — пояснила Лорейн, помітивши погляд Марка. — Вони всі тут шукають підтвердження, що світ не онімів остаточно. Твоя бандура для них — як сонце для того, хто все життя провів у підвалі. Але саме тому вона небезпечна. Вона викличе бунт, на який ніхто не готовий.

Вони зупинилися перед важкими металевими дверима, що колись належали бомбосховищу часів довоєнної ери. Лорейн приклала долоню до прихованого сенсора, а потім тричі вдарила по сталі в певному ритмі.

— Ми на місці. Це мій притулок. І, Марку... — вона нарешті повернулася до нього, і в її очах знову проблиснула та сама крижана рішучість. — Діставай свій інструмент. Мені здалося, що під час переходу через «Вакуум» я почула звук, якого там не мало бути. Звук деревини, що лопається.

Марк відчув, як серце пропустило удар. Він швидко поклав кофр на землю.

Двері бомбосховища відчинилися з важким іржавим стогоном, який у вологому повітрі нетрів здався болючим скрипом. Всередині пахло інакше — сухою паперовою трухою, старою електронікою та чимось солодкуватим, схожим на засушені трави.

Притулок Лорейн був справжнім архівом забороненого минулого. Стіни, від підлоги до низької стелі, були завішані паперовими картами та фотографіями. Марк ніколи не бачив стільки паперу в одному місці — у Верхньому Місті все було цифровим, ефемерним, підконтрольним.

— Ти збираєш історію? — Марк обережно торкнувся корінця старої книги. Папір під пальцями віддав сухою прохолодою.

— Я збираю докази злочину, — Лорейн скинула плащ, залишаючись у своєму мундирі, який тепер мав недоречний вигляд в цьому запиленому сховищі. Вона підійшла до центрального столу, на якому під склом лежала величезна схема часової петлі. — Мій батько, Томас Ґір, не був диктатором. Він був генієм, який боявся втрат. Коли померла моя мати, він не зміг з цим змиритися. Він створив «Вакуум» не для того, щоб панувати, а для того, щоб зупинити момент її смерті.

Вона вказала на центр схеми — Головний Зал Цитаделі.

— Ми живемо всередині його горя, Марку. Весь світ — це величезний пам'ятник одній жінці, застиглий у тиші. Але часова мембрана зношується. Те, що ти бачив у «Зоні Глухоти» — іржавий метал під пікселями — це справжня реальність, що проривається крізь ілюзію.

Вона різко перевела погляд на кофр.

— Відкривай.

Марк здригнувся. Він боявся цього моменту. Пальці слухалися погано, замки кофра піддалися не з першого разу. Коли кришка відкинулася, у тьмяному світлі ламп бандура виглядала як поранений птах.

Марк провів рукою по корпусу і заціпив зуби. На нижній деці, саме там, де дерево з'єднувалося з грифом, зміїлася тонка, як волосина, тріщина. Вона була майже непомітною, але для майстра це був вирок.

— Вона не витримала перепаду тиску, — прошепотів Марк. — Верба лопнула. Корпус втратив герметичність.

— Це критично? — голос Лорейн став гострим, як скальпель.

— Без цілісного корпусу не буде резонансу, — Марк обережно торкнувся струн. Звук був пласким, глухим, позбавленим того магічного об’єму, що пробивав стіни «Вакууму». — Це тепер просто шматок дерева зі шнурками. Щоб закрити таку тріщину і зберегти акустичні властивості, потрібен спеціальний клей на основі смоли реліктових дерев. Або...

— Або молекулярна зварка для органіки, — закінчила Лорейн. Вона вдарила кулаком по столу. — У нас немає на це часу! До «Свята Спокою» залишилося менше шести годин.

Марк підняв очі на неї.

— У Нижньому Місті є майстерня «Сталевара». Я чув про нього ще в Академії. Кажуть, він збирає уламки старого світу. Якщо в когось і залишилися довоєнні матеріали для реставрації, то тільки в нього.

Лорейн глянула на екран свого планшета, де червона точка переслідувачів почала повільно, але впевнено зміщуватися в бік їхнього сектора.