Фальшива нота . 1 розділ.

Пункт «Вакуум» зустрів Марка тишею, від якої закладало вуха. Тут навіть повітря здавалося статичним, позбавленим найменшої вібрації. У цьому світі спокій був не правом, а обов’язком, а кожен децибел понад норму вважався актом акустичного тероризму.

Марк обережно опустив кофр на матову панель детектора. Пристрій м’яко підсвітив дерево інструмента ультрафіолетом, ніби скануючи нутрощі небезпечного звіра, що заснув усередині. На моніторі проявився «скелет» бандури. Шістдесят п’ять струн виглядали на екрані як натягнуті нерви невідомої істоти.

Офіцер безпеки, чий жетон сухо відблискував прізвищем «Курт», повільно підняв очі. Його обличчя було таким же сірим і стерильним, як стіни пункту.

— Це несанкціонований об'єкт, — голос Курта був пласким, як лінія на вимкненому кардіографі. — Акустичні апарати вищого класу заборонені. Сектор 4 має залишатися «чистою зоною». Цей предмет підлягає розщепленню.

Марк не відвів погляду. Він дивився не на жетон, а на шию офіцера. Саме там, над комірцем туго застебнутого кітеля, ледь помітно сіпнувся кадик. Один раз. Коротка судома, яка видавала не страх, а жадібну, майже хворобливу цікавість. Марк відчув фальшиву ноту. Офіцер брехав.

— Ви не збираєтеся його знищувати, — тихо промовив Марк. Його голос у «Вакуумі» пролунав як постріл у порожній бочці. — Ви хочете знати, як він звучить. Ви вже підрахували, скільки кредитів за нього віддасть нудьгуючий колекціонер із Верхніх Рівнів.

Курт завмер. Його зіниці розширилися на частку міліметра.

— Ти надто багато на себе береш, громадянине, — прошипів офіцер, і цього разу в його голосі прорізалася справжня, людська загроза. — Пройдемо в зону ізоляції.

Він простягнув руку, щоб схопити Марка за плече, але в цей момент матові двері в глибині залу розсунулися без жодного звуку.

— Офіцере Курт, ваші біометричні показники свідчать про порушення регламенту тиші. Ваше дихання перевищує норму на шість децибелів.

На порозі з’явилася жінка. Темно-синій мундир сидів на ній так бездоганно, що здавався частиною її шкіри. Лорейн не дивилася на Марка. Вона тримала перед собою тонкий скляний екран, на якому пульсували графіки звукових коливань.

— Інспектор Лорейн... — Курт миттєво відсмикнув руку, витягнувшись за стрункою. — Тут контрабанда. Акустична загроза рівня «Б».

Лорейн нарешті підняла очі. Її погляд був порожнім і чистим, як щойно відшліфоване дзеркало. Марк спробував зчитати хоча б один мікровираз — напруження в кутиках очей, рух губ, нахил голови. Нічого. Він вперше в житті бачив обличчя, на якому не було жодної ноти.

— Я сама розберуся з цим... музикантом, — сказала вона. — Вільні.

Двері за Куртом зімкнулися з ледь чутним магнітним клацанням. У зоні ізоляції запала тиша іншого порядку — не стерильна, як у холі, а важка, герметична. Тут не було камер, лише білі панелі, що поглинали будь-який звук. Лорейн повільно обійшла довкола Марка. Її кроки були абсолютно беззвучними. Вона зупинилася біля кофра, але не торкнулася його.

— Ви ризиковий чоловік, Марку, — сказала вона. Голос був позбавлений обертонів, наче вона говорила через цифровий фільтр. — Проносити шістдесят п’ять струн через «Вакуум» — це все одно що розгулювати з увімкненою сиреною під час комендантської години.

— Ви знали, що я прийду, — Марк не питав, він констатував. — Офіцер Курт був лише масовкою.

— Система зафіксувала ваші вібрації ще на підході до Сектора. Ви не просто несете інструмент. Ви резонуєте з ним. Це аномалія, яку я не могла проігнорувати.

Вона нарешті глянула йому в очі. Усередині Марка щось похололо. За десять років практики він навчився бачити в людях усе. Але в очах Лорейн він бачив лише... математику.

— Зіграйте, — раптом наказала вона.

— Тут? — Марк здивовано підняв брову. — Ви ж інспектор з чистоти звуку. Ви маєте мене заарештувати за першу ж ноту.

— Заарештувати вас може Курт. Я ж хочу зрозуміти, чому прилад показує, що ваша бандура — це не інструмент, а ключ.

Марк повільно опустився на одне коліно і відімкнув замки кофра. Він дістав бандуру. Дерево було теплим, наче живе. Він провів великим пальцем по басових струнах. Навіть без повного удару кімната здригнулася. Лорейн не ворухнулася, але її зіниці на мить звузилися. "Є! — промайнуло в голові. — Вона не робот. Вона просто дуже добре налаштований інструмент".

— У «Вакуумі» немає законів, крім моїх, — відрізала Лорейн. — Грай.

Марк закрив очі. Він вдарив по струнах. Перший акорд був як вибух кисню в розрідженому просторі. Звук був настільки чистим і потужним, що білі панелі стін, здавалося, почали вібрувати в такт. Марк бачив, як Лорейн зробила крок назад. Її обличчя почало «пливти». Маска ідеальної стриманості дала тріщину.

— Досить, — видихнула вона. Марк притиснув долоню до струн, обриваючи звук на півслові. У вухах задзвеніло. — Для мене це код, — Лорейн нарешті подивилася на нього, і в її погляді вперше з’явилася емоція. Глибоко захована лють. — Ви думаєте, що ви перший, хто намагається «розбудити» місто? Десятки до вас пробували використовувати частотний резонанс. Але ніхто з них не мав бандури з таким набором обертонів. Хто налаштовував цей інструмент?

— Мій вчитель, — збрехав Марк. Він побачив, як її зіниці на мить розширилися. Вона знала, що він бреше.

— Ваш вчитель помер тридцять років тому, Марку. Цю бандуру створив фізик. Той, хто знав, що звук — це спосіб обійти квантовий бар’єр Ґіра. Тиша — це єдиний спосіб утримувати стабільність часової петлі. Ви щойно ледь не розбили купол над Сектором 4.

— Тоді чому я ще не в кандалах?

— Бо мені потрібна ця тріщина. Завтра відбудеться щорічне «Свято Спокою». Я хочу, щоб ви знищили систему зсередини. Але для цього нам потрібно пройти через «Зону Глухоти».

Марк відчув, як по спині пробіг холодок.
— Ви говорите про буфер, де Ґір викачує звук до абсолютного нуля? Туди не входять живими.

Лорейн підійшла до стіни і дістала два мініатюрні пристрої, схожі на срібні кліпси.
— Це фазові демпфери. Вони імітують тишу для сенсорів системи, поки ваші органи чуття продовжують працювати. Ґір заморозив час. Ми проживаємо один і той самий рік уже ціле десятиліття. Ви помічали, що діти не ростуть?