Розділ 25

Тад подивився вниз на Ліз у своїх обіймах — її тіло нерухоме, поверхневе дихання стихло. Навіть у смерті, вкрита ранами та кривавими рештками ворогів, вона була красивою. Тад ненавидів себе за цю думку. Яка різниця, красива чи ні, — вона мертва. А він нічого не зміг зробити.

Тиша стиснула кімнату, наче маленький камінчик у тісно стиснутому кулаці.

— Ми… ми можемо використати на ній флакон воскресіння? — сказав Тад, першим знайшовши голос.

Хтось сунув йому флакон у руку. Не дивлячись, Тад відкоркував його й притиснув до губ Ліз.

Тад здригнувся від раптового звуку. У тиші він пролунав оглушливо.

*Ціль не є недієздатною. Флакон воскресіння не матиме ефекту. Чи бажаєте все ж використати його?*

Тад заморгав, перечитуючи повідомлення знову й знову, намагаючись збагнути його зміст. Невже вона занадто далеко зайшла для флакона воскресіння? Як вона може не бути недієздатною? Вона бліда, як привид, а тіло вже холодне на дотик. Тепер, придивившись, Тад помітив, що її смужка здоров’я має лише тоненьку червону смужку, і вона все ще стоїть над головою. Тад заспокоїв скажені думки. Думай! Не можна панікувати щоразу, як щось іде не так! Тіло Ліз охололо надто швидко. Ще мить тому, коли Тад застосовував заклинання, вона була теплою, і смужка здоров’я в неї досі є. Вона не може бути мертвою. Принаймні, за його досвідом, так було досі. Логічно, Ліз не мертва, «Нейтралізувати отруту» спрацювало, або принаймні все ще діє. Для цієї отрути заклинання, мабуть, ввело її в кому й знизило температуру тіла, щоб уповільнити дію отрути, або ж саме так нейтралізується ця отрута. Але воно мусить діяти. Тад притиснув вухо до її грудей, щоб підтвердити свої підозри.

Минула вічність.

Ту-тук.

Полегшення затопило груди Тада, коли слабкий голос порушив тишу.

— Що ти робиш?

Тад раптово відсмикнув голову від її грудей, повільно повертаючи її до джерела голосу. Вони були так близько, що обличчя майже торкалися одне одного. Тад зазирнув у рідкі сапфірові очі тепер уже притомної Ліз. Він був так близько, що відчував її подих — стривожений, але все ще м’ятний. Усі думки вивітрилися з його голови, коли він дивився їй в очі. Він ніколи не був так близько до дівчини. Раптова думка вдерлася в його спантеличений розум.

Ти відпочивав головою на її грудях!

Тад раптом усвідомив, наскільки це погано виглядало. Його обличчя спалахнуло. Воно палало гарячіше, ніж його вогняні стіни, що перемогли Лео. Гарячіше за магму, яку пили клинкогієни, гарячіше навіть за блискавку з Вежі Класів, що паралізувала його. Він був певен, що виглядав як перестиглий помідор. Рожевий рум’янець торкнувся блідих щік Ліз, її рука в руках Тада все ще була холодною на дотик.

— Я не торкався твоєї грудей! Ну, торкався, але… ти була мертва, тож це нормально. Привид Тідвелла! Ні! — Я мав на увазі, перевіряв, чи ти мертва. Слухав твоє серце, а не твої груди! — Тад захлинувся власними словами, жахаючись того, що щойно сказав.

— Та давай, хлопче! Бери своє! — зареготав Товстий Джек, його слова прогриміли в тісному просторі. Кілька інших голосів також вибухнули оглушливим сміхом.

Тад побажав собі смерті. Більше, ніж смерті. Побажав, щоб Лео поглинув його есенцію порожнечі й тепер керував його тілом. Його сором затьмарив будь-які почуття, які він колись мав. Ніколи прагнення втекти не було таким сильним, але куди б він не дивився — всюди усміхнені, сміючіся обличчя.

Двері!

Тад повернувся до Ліз, яку все ще тримав на руках. Її тіло здавалося таким маленьким, таким крихким, її величезні блакитні очі все ще широко розплющені від подиву, а щоки ще червонші, ніж раніше.

— Вибач! Ти дуже красива — я мав на увазі, ти дуже м’яка — Що він несе! Сміх вибухнув по всій кімнаті ще раз. Тад обережно поклав її на кам’яну підлогу підземелля. Нарешті його мозок розібрався, що він хотів сказати від початку: — Я просто радий, що ти жива.

І з цими словами Тад підвівся, попрямував до третіх дверей підземелля й потягнувся за кільце.

— Ні, Тад! Почекай-

Голос Бунти пролунав позаду, але було запізно, Тад не міг залишатися в тій кімнаті ні секунди довше. Його пальці стиснули холодне залізне кільце на дверях, і яскраве сяйво спалахнуло перед очима. Його затягнуло в те, що він міг описати лише як уявлення про червоточину. Він крутився й перекидався безкінечно, величезний тиск видавлював повітря з легенів. Чисте біле сяйво осліпило його, навіть із заплющеними очима, зелений післяобраз уже заповнював зір.

З ривком він перестав перекидатися й опинився на ногах. Він боровся із запамороченням, щоб залишитися на ногах. Густий лісовий підлісок пом'якшував його кроки. Дерева над головою м'яко червоніли в темряві ночі, але там, де стояв Тад, серед густого лісового листя панувала пітьма. Він ковтнув — перший ковток свіжого повітря з моменту втечі. У своєму приниженні він, мабуть, навіть забув дихати. Тад заплющив очі, щоб заспокоїти душу. Він не знав чому, але щоразу поруч із цією дівчиною він ніби повертався до свого попереднього незграбного «я». Зникала його впевненість у собі. Коли ж він її набув? Вона прийшла так поступово, що він усвідомив її наявність лише тепер, коли вона час від часу зникала. Це сміливість у дії? Чи харизма?

Він тремтів у темряві. Не від страху чи сорому, а від прагнення почати бій — оснащеного новою зброєю, його нетерпіння вимагало випробувати нові здібності. Щоб бути кинутим у бій настільки запеклий, щоб той випалив попередні почуття сорому. Він прагнув, щоб ті образи й почуття зникли.

Над головою, крізь дерева, Тад розгледів чотири яскраві місяці — всі вони були повними, але частково схованими за густими червоними хмарами. Та зірок не було. Жодної. Два менші мали крижаний блакитний і глибокий фіолетовий колір. Третій нагадував земний місяць — білий, із подібною текстурою. Але четвертий був величезним на небі, стікав криваво-червоним, заливаючи світлом усе внизу й заглушаючи сяйво менших місяців. Напевно, то був газовий місяць якоїсь форми чи власна газова планета, що обертається навколо цієї. Гігантські смуги помаранчевого й зеленого псували його інакше досконалу червону поверхню.