Розділ 24

Тад не міг зібрати думки докупи — вони пливли крізь густе багно в болоті. Інші члени його загону монстровбивць перебували в такому ж ступорі. Дехто виглядав шокованим, в інших читалася втрата, ще когось переповнювала лють, що вирувала, а на обличчях декого малювався глибокий смуток. Гері був для Тада чужим, але для декого з присутніх він був другом чи навіть родичем. Перед очима Тада з’явився привид Груффа, як тоді на вершині розбитого ковадла, — саме в той момент, коли це було найгірше.

Як і Зеро, Тад вигнав цю думку з голови.

Тиша покривала кімнату, наче палець, умочений у розпечений віск. Щоб закрити підземелля, хтось інший мав зайти туди. У черево звіра, де вже загинув один із їхніх товаришів.

Ітан піднявся на одне з зручних на вигляд крісел, розкиданих по кам'яному простору підземелля. Можливо, зараз не час для таких думок, але Тад не міг не задуматися, звідки тут стільки меблів.

— Офіційний Форум. Три інші загони вбивць уже провалилися в цьому підземеллі, тож винагорода за нього величезна, але ми лише за одними дверима, а ця зона не дуже заселена. Ми все ще можемо вийти з підземелля й евакуювати місцевих жителів. Нехай вибухає. DDD оцінює, що в нас є п’ятнадцять годин. Було б нечесно щодо Бунти йти геть зараз, але ми можемо відступити, якщо більшість так вирішить. Обличчя Ітана було кам’яним. Якщо він і страждав чи хвилювався, то цього не показував.

Це був добрий лідер, і Тад одразу це зрозумів. Він, здавалося, дбав про тих, хто під його опікою, на відміну від Елсі чи Залізокіла, які обидва здалися по-своєму. І тим більше не як Сіфон, який отримував насолоду від смерті своїх послідовників. У певному сенсі Ітан нагадував Таду Груффа. Ітан брав усе в свої руки, контролював емоції, вселяв впевненість, хоч і не мав шарму та товариськості Груффа. Серце Тада болісно стиснулося від цього порівняння. Він не хотів думати про Груффа. Той був зрадником, несвідомою пішкою в руках Перебіжчика, який завів їх усіх у небезпеку.

Та все ж Тад не міг не захопитися самовладанням, яке виявив Ітан. Але чи втримає Ітан самовладання, якщо відступ буде неможливим? Як у тих двох підземеллях із Груффом? Чим довше Тад думав про це, тим більше усвідомлював, наскільки складне становище було в Груффа як лідера їхньої групи. Лише ще більше ускладнене вибором підземелля Перебіжчиком. Тад похитав головою, щоб прогнати думку. Він не міг почати так думати. Це була провина Груффа.

Мусило бути.

Інакше якась провина ляже на нього самого, а Тад не міг цього витримати. Не зараз.

Ще ні.

Відступ — це розкіш. Вони могли покинути небезпеку й повернутися до затишку. Ці люди, можливо, відступлять, але не Тад. У нього лишалося п’ять днів, щоб стати якомога сильнішим, інакше — смерть.

Без слова Бунта підвівся, очі блиснули небезпечно, і він рушив до других дверей, хапаючись за залізне кільце без найменшого вагання. Кілька зойків вирвалося від цілителів, але… нічого не сталося. Гнів вирував на обличчі Бунти, зазвичай приємному, і Тад не міг не здивуватися такій емоційності. Можливо, смерть Груффа зачепила не лише його самого.

Від цієї думки Тад відчув легку провину. Бунта знав його першим.

Спливло сповіщення.

*Цей учасник уже виграв бій. Оберіть іншого учасника.*

Бунта не міг битися знову. Навіть без повідомлення інші в кімнаті зрозуміли. Жах удвічі посилився в маленькій залі очікування підземелля.

— Та ну вас, боягузи, мене ж іще й не зачепили! — глузував Товстий Джек із кутка, де сидів. — Я зайду й повільно дамся заколоти на смерть, перш ніж дозволю вам, боягузам, утекти! Під ним лежала масивна подушка, яка намагалася лишатися м’якою під його неймовірною вагою.

Ліз проминула Тада й стала на своє крісло, за нею поплив легкий аромат фруктів і ванілі. — Тобі не треба цього робити, Джеку. Усі інші можуть обговорювати відступ, якщо хочуть, але я йду. Я ж не їхала в цю глушину, щоб повернутися з порожніми руками.

З цими словами Ліз зістрибнула з крісла з грацією, від якої Тад трохи позаздрив. Її довге золотаве волосся майоріло позаду. На мить вона покопирсалася в торбинку на боці, дістаючи блискучий меч із золотим і срібним тисненням. Дракон ніби крокував уздовж клинка, за ним з’явився щит, що пасував до меча. Зброя вражала неймовірною красою, але понад усе Тад відчував, наскільки вона смертельна. Від меча й щита линула виразна аура сили, що майже гуділа в резонансі.

Ліз являла собою вражаючу постать, коли впевнено крокувала до дверей: тонка палітурована кіраса щільно облягала її струнку фігуру, ланки кольчуги дзеленчали під нею з кожним кроком. Броньовані рукавиці й наголінники покривали кінцівки аж до витончених черевиків у латах, золотаве волосся майоріло позаду, коли вона йшла. Щойно діставшись дверей, вона заткнула меч під мишку й зібрала волосся в тугий пучок. Її блакитні очі обвели кожного в кімнаті, але погляд ковзнув повз Тада. Тоді вона насунула шолом, що пасував до меча й щита, — драконячу голову, яка осіла на її власній. Паща дракона роззявилася, відкриваючи краплеподібне обличчя. Вона обернулася, схопила ручку дверей і зникла миттєво. Замок клацнув, на дверях викарбувалася жіноча паличкова фігурка в спідниці, позаду якої майоріло довге волосся, хоч вона щойно зібрала його в пучок.

Ітан просвистів і став поруч із Тадом. — Вона справді щось, правда ж?

Тад не міг не кивнути.

— Ці обладунки теж щось, але ніхто не захотів би заплатити таку ціну, яку довелося сплатити їй.

Тад вдивлявся в очі Ітана, шукаючи сенсу його слів. Але чоловік нічого більше не сказав. Натомість сів у двоєдиві крісло навпроти дверей і дивився на битву паличкових фігурок, що вирувала на поверхні дверей, з глибоким і відчайдушним виразом на обличчі. Вперше Тад побачив, як той виглядає стурбованим.

Дивне розчарування зависло в грудях Тада. Вона дивилася повз нього, хоч і зустрілася поглядом з усіма іншими. Він сподівався побажати їй удачі чи… щось таке. Що з ним не так? Невже це зараз важливо?