Розділ 21

Зелені хвилеподібні пагорби простягалися далі, ніж сягав зору Тада, а бурштинове сяйво від дивного сонця над головою ніжно пестило його шкіру. Це було те саме місце, де проходило його солдатське випробування, коли він зайшов у печеру й бився з першим зубоблендером. Цього разу, однак, не було червоних стрілок, які б показували йому дорогу. Тад простягнув допитливий щуп сприйняття. Той помчав через трав'янисту рівнину, шукаючи монстра, з яким йому неодмінно доведеться битися.

Схема випробування воїна, здавалося, повторювала солдатське випробування, лише без пустотників, які приєдналися до нього в бою з мінатавром. Спочатку йшла розумна істота для бою — мінатавр, за якою — безмозкий звір, клинкові гиєни. Далі мала бути бійка на арені чи сутичка з гуманоїдом. На кшталт Короля Врейтфорда.

Його щуп сприйняття наштовхнувся на постать, яка причаїлася за валуном, шалено вириваючи зуби й заштовхуючи їх у землю під собою.

Бій не буде таким, як із Королем Врейтфордом. Це був Врейтфорд. Палезуб за палезубом жадібно вгризався в землю, з підборіддя капала якась загадкова рідина, Тад точно знав, що це. Зелена кров.

Раптом у голові Тада прогримів голос.

«А що це ми маємо? Яка нагорода! Тад Гаррінгтон, Вбивця Королів, Хартмастер, Стейг-Серфер, Майстер Оленів і Олених, Знищувач Підземель і Переможець Короля Врейтфорда III, повернувся за ще однією смертельною битвою!» Земля під ногами затремтіла й заколихалася дико. Жорстокий порив вітру приніс темні хмари з-за обрію, які мчали неймовірною швидкістю, наче порождення титанів, голодні за їжею. Удалині з землі вибухали стовпи, коли навколо нього з'являвся неймовірно величезний колізей. Цього разу, однак, він не був просто розміром із футбольне поле. Ні, гігантська споруда охопила щонайменше квадратну милю. Примарні постаті заметушилися на трибунах, шукаючи свої місця. Гігантський монітор показував відеотрансляцію, що кружляла навколо Тада, але він не бачив жодної камери.

Незабаром крики й оплески глядачів наростали, аж земля затремтіла — не від того, що вся конструкція виринала з-під землі, а від захвату мільйонів голосів, спраглих до насильства.

«Ми знаємо нашого суперника, але цього разу ми підготували особливий сюрприз! Жаждучи помсти за жорстоке вбивство свого найперспективнішого молодшого врейта, виступає весь Великий Клан Врейтфордів!»

Тад глянув на ману. Після останніх боїв у нього залишилося 128. Мана регенерувалася тепер понад чотири за хвилину — не десь близько так швидко, як, мабуть, у Блейза, але обнадіювало, що щоразу, коли він перевіряв, її ставало більше.

«Двісті входять!»

Живіт Тада стиснувся. Він сказав двісті привидобродів?

«Скільком вдасться вийти? Чи сьогодні Великий Клан Врейтфордів зникне з лиця землі? Маловірогідно, але подивимося, як ти виріс, порожнече! Готові? Бийтеся!»

З-під землі вибухнули гори. Тад стрибнув з шляху велетенських скреготливих пальцезубів, які загрожували проковтнути його цілком. Як вони так виросли! Самі привидоброди були звичайними п’ятнадцятиметровими м’язистими сяючими зеленими богами, але пальцезуби були розміром зі шкільний автобус, їхні нігті розкриті, оголюючи крапаючі ікла розміром із самого Тада! Ох, як виросли ці засранці! Ікло Рейкаста не вистачить.

Тад витягнув Іклоріз, і той заревів до життя від його дотику. Він промчав повз рій пальцезубів. Він уже бився з цими монстрами раніше; він знав їхні слабкості. Битися з пальцезубами було марно, особливо якщо там справді 199 привидобродів. Тад стрибнув із усієї сили, гукнув «Вихор!» і злетів у повітря, понад тридцять метрів одним стрибком, Іклоріз потягнув його ще вище, звиваючіся внизу пальцезуби тепер виглядали своєю справжньою крихітною величиною.

Тад облизав губи в передчутті. Він уже не той самий. Сила сочилася з нього. Настав час спробувати приборкати звіра на ім'я Циклон.

«Циклон!»

Ікла Іклорізу перевернулися, і перш ніж повітря могло вирватися, Тад розвернув усю зброю горизонтально, паралельно землі далеко внизу. Зброя заревла, вистрілюючи повітря позаду себе. Зброя закрутилася й завертілася в його руках, але Тад перекинувся на руків’я й полетів у повітря. Він зачепив одну ногу під стовбуром дерева, закріпившись на зброї. Один невірний крок — і Іклоріз понесе вітром на десять секунд, тоді як він сам полетить униз. Раптом Тад пошкодував, що взяв свій вітряний нагрудник замість чобіт жаби як четвертий предмет. Імунітет до шкоди від падінь ніколи не здавався таким важливим, як тепер, коли він сягав таких висот. Але його неймовірна сила робила падіння практично неможливим. Його ноги стиснули руків’я, наче лещата. Дерево ледь не заскрипіло від сили тиску, але в поєднанні з контролем його спритності Іклоріз незабаром опинився приборканим. Тад став відьмою на своїй жахливій мітлі, і в нього були привиди, яких потрібно було знищити. Керувати зброєю виявилося простіше, ніж очікувалося, — вона була делікатно збалансованою: легенький поштовх сюди, зсув туди, — і Тад понісся небом геть від небезпеки пальцезубів.

Він пірнув униз, нижче й нижче, і розкинув своє сприйняття широкою сіткою внизу.

Один Врейтфорд звів на нього погляд, очі блищали зеленою ненавистю, напівпрозора шкіра була так само хворою, як Тад пам’ятав. У кожній руці він стискав величезну обсидіанову сокиру. Губи Тада розтягнулися в усмішку від того. Він не міг орудувати попередніми через брак сили. Цього разу буде інакше.

Тад копнув руків’я вниз і пішов у піке. Він присів на держаку зброї, готовий до свого маневру. Врейтфорд унизу розвернувся й побіг, але його швидкість ніяк не зрівнялася з тадовою.

«Вихор».

Зброя різко сіпнулася, Тад зачекав ідеального моменту — того, між штовханням і витягуванням, — і розвернув її, направивши прямо в груди першого Врейтфорда. Вакуум рвонув його вперед ще швидше. Іклоріз пронизав утікаючого Врейтфорда від хребта до грудини, а скляні баранні ікла роздерли привида вщент. Зелена кров і шматки плоті бризнули Таду в обличчя й одяг. Тад вихопив одну обсидіанову сокиру з повітря, друга відлетіла вбік від сили. Він запихнув її в один зі своїх слотів порожнечі для спорядження. Там, де зелена кров Врейтфорда бризнула, вона зашипіла й роз’їла шкіру й тканину на рівних.