Розділ 20

Лише три удари кігтями по тілу левопорожнечі вистачило, щоб відірвати достатньо есенції порожнечі й відновити власну. Жмені есенції вливалися назад у Тада. Попереджувальний голос пролунав ще двічі.

*Ви відновили контроль над ногами!*

*Ви відновили контроль над стопами!*

Тад прагнув продовжити, розірвати левопорожнечу на шматки, але левопорожнеча мала те, чого Тад хотів більше, ніж миттєвої перемоги, навіть більше, ніж аспект стата. Він мав інформацію.

«Хто такі Зеоніт і Зетдар?»

Левопорожнеча осунулася на землю, притулившись до обсидіанових стін, скрутившись калачиком. Він був цілком переможений. Він більше й не намагався боротися, його струна фізичної темряви втягнулася назад у стіну.

Левопорожнеча стрепенувся від запитання. Він підперся й сів. «Як ти не знаєш цих речей? Зетдар — це Зеро. Найсильніший Зеро з усіх, що існували. Єдиний Зеро, який коли-небудь зрівнявся силою з Альфа-Створювачами».

Ця інформація вдарила, мов ляпас по обличчю. «У Зеро є брат?»

Левопорожнеча лише кивнув. «Закінчи це. Ти переміг.» Його голос тремтів, але лише на мить. «Але обіцяй мені це. Обіцяй, що ти піднесеш нас до вершин сили. До Творця й далі.»

«Обіцяю». Голос Тада звучав упевненіше, навіть для його власних вух, ніж він почувався. «Але спершу мені потрібні відповіді. Ти, здається, знаєш, що відбувається. Чому я відрізняюся від усіх інших? Чому я порожнеча?»

Левопорожнеча розсміявся — хрипким, гортанним сміхом, гідним короля джунглів. Біль і муки наповнили тони, прокотилися крізь його болісний смішок, Тад відчув кожну емоцію, що пронизала його, ніби вони двоє були пов’язані. Самозневажання й ненависть, відчай і бажання сили. Ні, «бажання» — не те слово, щоб описати справжнє почуття левопорожнечі. Це було радше чиста потреба.

«Чому ми, пустотники, взагалі народилися? Я мусив ставити це запитання тисячу тисяч разів. Чому боги полюють на нас, як на собак, чому ми мусимо ховатися в тіні від світла?» Левопорожнеча замовк на мить, а потім продовжив, голос став спокійнішим, ні, натхненним. «Але Зетдар був іншим. Зеро все змінив. Він міг стояти в світлі. Він бився з богами, усіма шістьма, на рівних, ікло в ікло. Навіть Альфа-Створювачі мусили відступити перед його чистою силою». Левопорожнеча роззявив пащу в реві відчаю. Грім прогримів у маленькій камері. «Чому він нас покинув! Чому зник без сліду!»

Тад насупив брови. Про що це він? «Що ти маєш на увазі? Зеро ув’язнений у Титані».

Сльози темряви капали з випучених очей. Левопорожнеча спробувала схопити передню частину торса Тада кігтистими лапами, але вони пройшли просто крізь груди Тада. «Ти знаєш, де Зеро?»

Тад кивнув. «Я з ним розмовляв. Ну… радше він говорив до мене».

«Що він сказав?» Його запитання вирвалося глибоким гарчанням.

«Не дуже багато». Тад намагався пригадати. Що ж він казав? Було стільки болю, що голова ледь не розкололася навпіл. «Він запитав, куди поділися інші. І що сталося з Титаном».

«Що таке Титан?»

Роздратування охопило Тада. Чому саме він мав відповідати на всі запитання?

«Стій, твоя черга. Що таке Войдспайр? Хто такі еранти? Або Альфа-Створювачі?»

Обличчя левопорожнечі скривилося від збентеження. «Як ти знаєш місцезнаходження Зеро, але не знаєш найбазовіших відомостей про нас? Про нашу скруту?»

Тад знизав плечима, зовсім розгублений.

«Від якого з богів ти народжений?» Левопорожнеча оглянув його ще раз, наче вперше. «У тебе… взагалі немає богоміток. Неможливо».

«Богомітки? Про що ти? Моя мама — Тріша Гаррінгтон, я не від бога народжений». Тад ніколи не був таким спантеличеним у житті. Народжений від бога? Невже так народжуються звичайні пустотники? Невже мама — богиня в маскуванні? Якщо так, то обрала вона доволі кволе прикриття — цивільний водій вантажівки рангу солдата.

«Не твої батьки». Він сказав це з такою зневагою, що Тад не міг не відчути себе трохи дурним. «З якого роду походить твій рід?»

«Що ти взагалі маєш на увазі? Один бабусь чи дідусь — азіат, інший — ірландець! Інші — американці, я навіть не знаю, якого в них роду-племені! Я буквально не маю уявлення, про що ти говориш? Ти чекаєш, що я знатиму предків аж до Адама й Єви? Я навіть не вірю, що були Адам і Єва!» Дихання Тада стало нерівним, божевілля закрадалося в його розум від абсурдності допиту.

Але вираз на обличчі левопорожнечі зупинив Тада, наче стіна.

Тіло левопорожнечі напружилося, кожен волосинець на гриві стояв дыбом від тривоги, голос тихий і гострий. «…ти сказав Єва?»

Саме тоді в голові Тада завила тривога, гучніша за попередні.

*Попередження! Наближається обмеження часу!*

І Тад, і левопорожнеча озирнулися в темряві в пошуках знаку чи бодай натяку, скільки часу лишилося. Нічого.

Левопорожнеча наблизився дуже близько до Тада. «Часу немає, ти мусиш мене добити. Поки ти живий, моя есенція житиме. Навіть якщо я не досягну вершин сили, разом ми зможемо».

«Стій! А Єва? А Войдспайр?»

«Немає часу на оповідь про вигнану матір. Добивай мене зараз, інакше ми опинимося в пастці тут назавжди!»

Невпевненість заповнила груди Тада. Усі відповіді, яких він коли-небудь прагнув, були просто перед ним. З розмови здавалося, що відповіді щодо підземель і пустотників глибші, ніж Тад думав раніше. Але часу на більше не лишалося. Твердо. Він мусив загартувати себе. З'являться ще можливості для інформації. А зараз треба було діяти.

Тад потягнув. Чорні пантерячі кігті сформувалися знову з фізичної темряви маленької бойової арени. Кожен кіготь відривав величезні шматки есенції від левопорожнечі. Шкіра й м’язи її розтягнулися, ніби тонка плівка, а потім з’явилися діри, які розросталися з кожним ударом.

«Єва. Вигнана мати. Повинна бути мертвою. Третя з семи. Альфа-Творець. Вигнана в порожнечу за поширення життя поза Альфа-Створювачами». Лише паща левопорожнечі залишилася. «Стань Зеро. Моє ім’я Лео-»

Останній удар влив останню есенцію левопорожнечі в Тада.