Розділ 3

Спостерігаючи, як Рем пильно дивиться на мене, чекаючи, поки я щось скажу, всередині мене накопичується дедалі більше паніки. Якби я не потребувала цієї розмови, я зовсім не розуміла, з чого все почати. З'являється не лише паніка, але й страх, і я опускаю погляд, щоб не бачити ці очі, які, здавалося, з кожною хвилиною наповнюються хвилюванням за мене. Щоб хоч якось зібратися з думками й заспокоїтися, я раз по раз проводжу великим пальцем по кісточках лівої руки. Можливо, не найдієвіший метод, але це єдине, що мені залишається робити. Страх і паніка, які з кожною секундою росли, змушували задихатися. Світ навколо ставав дедалі темнішим, а звуки, які так давно були осторонь, навалювалися один за одним. Навколишній світ починав зникати з моїх очей, і на його місце поверталася непроглядна темрява. Здавалося, ось-ось вона знову скує мене своїми ланцюгами, цього разу залишивши собі назавжди. Нездатна опиратися їй, я готова була піти назустріч, якби не тихий голос, який раз по раз гукав мене. З кожним разом він ставав усе гучнішим, немов намагаючись відгородити мене від цієї підступної пітьми. За долю секунди голос зник, зникла і темрява. Відчувши на своїй руці ще чиюсь, я затуманеним поглядом поглянула на Реміана. Його вираз обличчя випромінював нескінченне хвилювання, а на вустах красувалася посмішка, до неможливості зіпсована панікою. Перевівши погляд на його руку, яка стискала мою, я знову почула той голос, який так відважно врятував мене від темряви.

— "Ей, Келі, послухай, не потрібно так панікувати. Ти ж знаєш, що я завжди тебе вислухаю. Навіть можу запевнити, якщо ти коли-небудь скажеш мені, що скинула з вежі того дурнуватого принцика і хочеш відправитися в подорож світом, я без роздумів піду за тобою. До речі, як його звати? Нерон? Хоча ні, ні... Неолін? Я вгадав, правда ж?"

Слова Реміана, якими він намагався мене розвеселити або хоча б відірвати від будь-яких думок, були, як завжди, жартівливими. Але, поглянувши на його обличчя, з легкістю можна було помітити цю нервову посмішку. Не покладаючи спроб заспокоїтися, я легенько стиснула руку Рема, після чого відпустила її, відвівши свою якнайдалі. Піджавши губи, я вирішила поки що не зустрічатися з ним поглядом. Невпевнена, що страх в моїх очах міг так швидко зникнути натомість я змогла сказати бодай декілька слів.

— "Майже, цього дурнуватого принцика звати Ноан."

— "Так, так, точно, Ноан. Я ж сподіваюся, він вже на дні річки?"

Цього разу слова Рема запалали в мені немов вогник, який обіцяв спалахнути лише сильніше, освітлюючи своїм вогнем все навколо. Не маючи сили самотужки розпалити цей вогонь, я знову відповіла на питання Рема, щоб схопитися за слова, які почую від нього.

— "На превеликий жаль, поки що ні."

— "Шкода, я вже встиг наш маршрут на 10 років продумати."

Невимушено посміхнувшись, я все ж таки вирішила розпочати розмову, яку я так відчайдушно уникала. Як тільки я збиралася починати, краєм ока я вловила рух і пару бурштинових очей, що виднілися між коробок з правого боку шафи. Швидко збагнувши, що це, точніше хто, мені закортіло покликати її сюди.

— "Кіс-кіс!"

Вловивши звук, кішка різко повернула голову і поглянула прямісінько на мене. Не відводячи погляд, вона без проблем вилізла з-під коробок і попрямувала в нашу сторону. Підійшовши до нас, я очікувала, що пухнастик застрибне на диван до Рема. На мій подив, королівським поглядом дивлячись на мене, вона елегантно стрибнула на мої коліна. Влаштувавшись якнайзручніше, вона примружила очі, показуючи, що більше її нічого не цікавить. Кинувши взір спочатку на Рема, а потім на цю пані, на моєму обличчі з’явилася посмішка, яку я не стала приховувати. Почувши тихий сміх з боку ліжка, я готувалася почути й слова які підуть в хід

— "Це навіть образливо. Ви лише сьогодні познайомилися з Луру, а любить вона більше тебе, ніж мене."

Підхопивши й собі сміх Рема, що тільки но лунав я спостерігала, як Реміан, насупивши брови, поїдає поглядом кішку. Прийнявши рішення, що це найкращий момент, щоб розпочати розмову, я не стала відтягувати.

— "Рем, ти пам'ятаєш, як ми познайомилися?"

Дивлячись лише в очі цього хлопця, я готова була довести самій собі, що зможу закінчити те, від чого тікала так давно.

— "А?"

На його обличчі відобразився подив. Схиливши голову на бік, Реміан все ж таки дав свою відповідь.

— "Звісно, як таке забудеш? Інколи у мене й досі виникає ця картина перед очима. Як мала дівчина, якій на вигляд і 13 немає, вся пошарпана, з руками залитими кров’ю, дивиться на тіло людини, яке вже давно втратило останні краплини життя. Видовище було, м'яко кажучи, жахливе. Я коли до тебе підійшов, подумав, що ти вже й сама не дихаєш. Скільки б не гукав, навіть декілька разів тебе за волосся потягнув, все було марно. Окинувши оком тіло, що лежало під твоїми ногами, я не міг повірити своїм очам. Це був чоловік років 30, значно більший за тебе. Я добряче так налякався, збираючись швидко втекти, поки ти не отямилася. Плануючи вийти з вулички, я почув голоси вартових, які патрулювали, і зрозумів, що влип. Якби я вийшов, вони б помітили це й одразу попрямували до тебе, тоді б проблеми були у мене. Розуміючи, що інших ідей немає, я розвернувся, схопив тебе за руку благо ти хоча б бігти могла і направився в протилежному напрямку від вартових. По своїй волі я б ніколи не пішов у глибину того провулку, занадто багато поголосок навколо нього ходило, але діватися було нікуди. Нам довелося добряче побігати, щоб опинитися на вулиці, яку я в загальних рисах знав. Відпустивши тебе, я вже збирався йти, якби не те, що ти міцно вчепилася в мою руку, тихо плачучи. Я вже думав залишити тобі руку, якось би й з однією обійшовся. Ти ще тоді була..."

— "Досить, я зрозуміла, що ти прекрасно все пам’ятаєш," — я обірвала Рема на півслові, згадавши той момент. Якою я тоді була жалюгідною. І тепер нічого не змінилося. Погладивши Луру, я вирішила виправити Реміана в одному твердженні перед тим, як продовжити далі. — "Твоїй пам’яті можна лише позаздрити, але мені тоді було 15, а не, як ти сказав, навіть 13 немає."