Зникнути у Карпатах. Босорка

Я сидів на задньому сидінні авто та допивав, напевно, третю пляшку світлого нефільтрованого пива. Я не слухав, про що говорять мої друзі, не чув і музики, що звучала в салоні. Тихенько дивився у ледь відкрите вікно, слухав вітер і звуки роботи дизельного мотора «крузака двохсотого», що належить моєму другові Дімону, який і влаштував цю геть не потрібну мені поїздку.
Трохи більше ніж пів року тому, а точніше 193 дні тому, моя дружина зібрала всі свої речі і пішла від мене без жодних пояснень. Дванадцять років ми були разом і все було добре. Ми кохали один одного, як мені здавалося. Я регулярно влаштовував нам побачення, дарував подарунки, купував все, що вона хотіла, возив кілька разів на рік відпочити за кордон. А вона просто зібрала речі й пішла. Абсолютно нічого не пояснивши й навіть не давши змоги про щось запитати. Дружина заблокувала мене всюди, не повідомила адресу, де тепер живе, а все спілкування стосовно розлучення відбувалося тільки через її адвоката. Я досі не зрозумів, що сталося, тому регулярно докоряю собі, намагаючись збагнути свою провину.
Упродовж всіх років подорожей я збирав колекцію алкоголю з усіх куточків світу. І що я маю тепер? Випив увесь запас майже за два тижні, одразу після того, як вона пішла. Я вже і не здатен підрахувати, скільки алкоголю було випито протягом цих 193 днів. Я більше не маю ані бажання працювати, ані відпочивати, ані говорити з кимось. Єдине моє бажання – зникнути.
Я вже не пам’ятаю, коли востаннє приходив у своє СТО, яке знаходиться в моєму місті в Чернігівській області. Там працюють гарні робітники, які за роки співпраці стали мені сім’єю, отже я спокійно довіряю їм свій бізнес. Бухгалтер регулярно відправляє мені на карту прибуток, тому жити є на що. Бізнес будувався роками, а наразі я просто пожинаю плоди своєї праці. Тільки чи потрібно мені це тепер?
Сьогодні вранці мої друзі, Дімон, Макс і Саня увірвалися до мене, кинули якісь мої речі у валізу, запхали під прохолодний душ і викрали з дому. До речі, останнім часом я міг не приймати душ упродовж тижня-двох. У мене просто не було на це сил та бажання.
Друзі повідомили, що везуть мене кудись у гори на відпочинок. Там зараз багато людей, цікаві розваги, зміна оточення і багато молодих дівчат в пошуках чоловіка. Сказали, що це мені потрібно. Але все, що мені потрібно зараз – лишатися вдома наодинці до тих пір, доки я не зникну.
Я і не знав, скільки ми вже були в дорозі. Останні пів року я жив у своїй власній бульбашці, з власним часовиміром і власною мікрофлорою.
Хлопці поставилися з розумінням і всю дорогу не чіпали мене зі своїми розмовами. Я не мав сил навіть на те, щоб сказати пару слів, не те щоб підтримувати розмову.
– Ми приїхали! - почув я голос Макса, який сидів попереду.
Я припинив дивитися кудись у простір перед собою та сфокусував погляд на видах за вікном. Дійсно, я і не помітив, як зелена рівнина змінилась на оксамитові гори, що розрізали небо. Ми в'їхали в якесь село (здається, Івано-Франківської області – чув, як друзі казали щось про це місце), і направилися до готельного комплексу. Я часто відпочивав у Карпатах з дружиною, проте цей комплекс ще не бачив.
В готелі нам видали ключі від наших номерів, після чого ми пішли залишити там речі. У своєму номері я хотів просто лягти й лежати в м'якому готельному ліжку, але голод та друзі потягли мене до ресторану розташованого неподалік нашого комплексу.
Ресторан був оздоблений в автентичному стилі. Молодий офіціант підійшов до нас одразу ледве я сів на масивний дерев’яний  стілець. Я навіть не гортав меню: просто замовив якесь обіднє комбо і став чекати на замовлення, слухаючи розповіді Сані про круті можливості активного відпочинку в цій місцевості. 
Їжу несли довго, тому я вирішив піти на вулицю і викурити кілька цигарок, поки чекаю. Квітуча вишня, поряд якої я став, розвіювала солодкі аромати, сонце гріло й світило мені в обличчя, а десь вгорі гуділи хрущі. На хвилину мені здалося, що все добре і навіть захотілося жити. Але запальничка, яка спалахнула багряним вогнем просто перед очима, нагадала мені про той Новий рік, коли дружина подарувала мені її.
Сум відгукнувся стискальним болем десь у грудях.
– Такий вираз обличчя. Не дивно, що всі квіти в ресторані зів’яли, коли ти зайшов, – почув поряд із собою жіночий голос.
Я повернув голову в бік тієї, хто потурбував мене і побачив молоду дівчину (на вид років їй було трохи більше ніж двадцять), худорляву, з темним, як ніч, волоссям.
– Можу купити нові, коли ці зіпсував, – спокійно сказав до неї я і знову повернув обличчя до сонця.
– Та обійдемося якось без твоїх квітів. Дивлюсь, з гумором у тебе ніяк? – продовжила розмову молода незнайомка.
– В цей момент життя я не бачу в ньому сенсу.
– Що, кохана пішла? – з єхидною усмішкою запитала дівчина.
– Відьма, чи що? – здивувався я.
– Ти у Карпатах! Тут всі жінки відьми, – розсміялася незнайомка, а її дзвінкий сміх розлетівся над полониною. – Ох і дурне. Всі чоловіки страждають тільки з однієї причини – через нерозділене кохання. Тут і відьмою бути не треба, хоча й цього трошки вмію.
– То може вийде допомогти мені зникнути? – запитав її з легкою посмішкою. На диво, цей діалог не викликав у мене напруження.
– Обережніше з бажаннями. А допомогти може й зможу.
Тяжкі дубові двері ресторану заскрипіли й голос друга не дав договорити моїй новій знайомій:
– Принесли їжу, ходімо їсти.
– Не затримую тебе, – продовжила дівчина. – Як місяць осяє дорогу, приходь оооось під те дерево, – вона вказала пальцем у бік полонини попереду. – Я там буду чекати на тебе.
– Побачимо, – відповів я вже йдучи до дверей. Зупинився і вирішив ще раз подивитися на незнайомку, але біля вишні вже нікого не було. Здалося? Можливо. Я вже стільки випив сьогодні алкоголю.

Наш обід перейшов у справжнє застілля, тому до вечора ми просиділи у ресторані, а потім пішли відпочивати у номери. Хоч ми й були в дорозі всю ніч і приїхали вже під ранок, спати я не хотів, тому сидів на балконі й палив цигарки під стакан віскі з льодом. Я любив спати, бо заснувши міг хоч ненадовго зникнути з реального світу і не відчувати біль. Хоча і сни часто бувають болючими. Але тільки-но я заплющую очі та лягаю у ліжко, як мої думки, спогади, самокопання просто розривають мене зсередини, наче ріжуть погано заточеним ножем.
Я вдивлявся в темряву. На вулиці наче й світили ліхтарі та різноманітні вивіски закладів, але небо було якесь темне.
Навкруги чутно було сміх людей, розмови. Грала музика, гуділи хрущі, влітаючи в ліхтарі, а десь далеко співав соловейко. Добре тут в цю пору року. Шкода, що я не можу насолодитися цим.
В одну мить, наче за командою, на небі засвітилися зірки та місяць освітив усе навкруги. Я побачив те дерево на полонині, про яке мені казала сьогодні та дівчина біля ресторану. Все одно не спиться, може сходити? Говорити з нею мені сподобалося: вона не жаліла мене, не лізла в душу, не боялася образити.
Я подивився на годинник, який показував опівночі, підвівся із затишного крісла на балконі та пішов переодягтися у свіжий одяг.
Пройшовши крізь різні заклади та компанії людей, які досі відпочивали, я пішов натоптаною стежкою в бік полонини. Звідкись чулася гарна музика сопілки. Здавалося, що ближче я підходив до того самого дерева, то голосніше грала сопілка. Дивно, бо я думав, що музика грала десь біля місцевого кафе.
Місяць світив прямо на стежку, якою я йшов, підсвічуючи мені дорогу. Дихання вже трохи збилося від підйому в гору. Тому я зупинився недалеко від дерева і, поставивши руки на коліна та схиливши голову донизу, намагався перевести дух. На це мені знадобилося близько хвилини часу. Я підняв голову та завмер. Під світлом місяця біля величезного дуба танцювала гарний танець та сама чорнява незнайомка, до якої я йшов, а поряд з нею, спершись на стовбур дерева сиділо якесь створіння та грало на сопілці. Це точно була не людина: тонкі довгі руки, якісь ріжки на голові, ніс, схожий на поросячий. Шкіра була темно-сіра, майже чорна. Я заплющив очі й протер їх руками, а коли розплющив, то побачив, як до мене йшла дівчина та грала на сопілці. Я подивився під дерево, але там нікого не було.
«Мабуть, здалося,» – подумалось мені.
– Я думала, ти вже не прийдеш. Думала, що злякався, – незнайомка прибрала сопілку та заговорила до мене.
– Я? Злякався? Як скажеш щось. – засміявсь я так, як давно не сміявся. – Яке хоч ім’я твоє, незнайомка?
– Нащо тобі моє ім’я знати?
– Ну наче знайомі, а як звертатись і не знаю.
– Звертайся до мене просто – босорка, – посміхнулась дівчина.
– Ну і дивні імена у вашому регіоні, – здивувався я, бо такого імені ніколи не чув.
Дівчина голосно розсміялася і махнула мені рукою, закликаючи йти за нею, та пішла стежкою вгору, де починався темний ліс. Я, довго не думаючи, вирішив йти за нею. Все одно вже прийшов сюди.
– Тільки давай не швидко. Важко мені тут, у горах ваших, – попередив я босорку. –  А куди йдемо хоч?
– Рятувати тебе, – відповіла чорнява дівчина, йдучи стежкою до лісу. Вона наче не йшла, а летіла над корінням смерек та камінням, яке устеляло стежку. Мене трохи взяла заздрість, бо самому було важкувато підійматися.
– Від чого рятувати-то?
– Від себе. – голос дівчини змінився, наче якимось холодком повіяло від неї.
Решту дороги ми йшли мовчки. Вона попереду, а я позаду, ледь наздоганяв її, підсвічуючи дорогу ліхтариком на телефоні, бо в лісі стояла страшна темрява.
Навкруги постійно чувся якийсь шурхіт, тріскання гілок, крики сов чи чогось подібного. Мені лячно не було, але дискомфорт від холодного вітерця, що йшов спиною, відчував.
Дорога здавалася якоюсь нереально довгою. Іноді вона різко повертала вправо, а потім знову вирівнювалась. Складалося відчуття, що ми ходимо по колу. В один момент крізь дерева можна було побачити якісь вогні. Я не стримався і запитав у дівчини:
– А що там за вогники?
 – Це село Старі Мухомори. Що, захотілося вже втекти до людей? – я відчув її усмішку навіть через потилицю.
Я нічого не відповів і ми далі йшли мовчки, поки не вийшли на галявину серед величезних смерек, посеред якої стояла стара дерев’яна хатка з лавками навкруги. У вікнах горіли свічки.
– Не боїшся влаштувати пожежу? – не зміг відмовити собі в цьому запитанні.
– Цей будинок не горить, – мені здалося, що голос дівчини змінився, наче постарішав. Я спробував роздивитися її, але світла було замало.
Босорка різко розвернулась і пішла в будинок. Я трохи подивився на старі дерев’яні двері й вирішив піти за нею в дім. Було якось некомфортно лишатися одному серед смерек-велетнів.
Ледве я відчинив двері будинку, як мені в ніс врізався запах трав та воску. Свічок в домі було багато, а стіни були розмальовані зображеннями дивних істот. Попереду стояв стіл, застелений червоною скатертиною, за яким сиділа старенька плоскогруда бабуся зі зморщеним обличчям в бородавках.
– Доброї ночі, господине, – привітався я. - Вибачте мені, а де дівчина, котра щойно зайшла сюди? Босоркою кличуть її, здається.
Бабця розсміялася, а бородавки на її обличчі затряслися.
– Яку дівчину ти бачив, чоловіче?
– Ну худорлява така, чорнява, пів хвилини назад зайшла в дім, – я продовжував стояти на своєму.
– На дружину твою схожа? – з посмішкою, яка не викликала добрих почуттів всередині, запитала господиня дому. Я задумався. Дійсно, ця дівчина нагадувала мою дружину, а я навіть не помітив цього. Бабуся побачила мої думки на обличчі й продовжила. – Довго ще будеш шукати її всюди?
– Дівчину? – Не зрозумів я.
– От дурне, – видихнула бабця. – Дівчина перед тобою, просто ти бачив мене так, як хотів бачити. Я про дружину питала тебе.
Мої ноги затряслися. Рукою я намацав стілець і присів біля столу навпроти власниці будинку.
– Без неї життя мені нема, – чітко сказав свою правду.
– Дітей нема у вас, так? – босорка продовжувала свій допит.
– Нема. Не хотіли ніколи.
– Теж добре. Не всі мають ставати батьками. Шкода, не всі то розуміють, – плоскогруда бабуся встала і налила мені чаю. – Пий, не бійся, коли сюди прийшов. Спробуй справжнього карпатського чаю на травах.
Я з насторогою підніс чашку до носа, понюхав. Справді, пахло духмяними травами. Тому я зробив ковток. Чай виявився смачним та розслабляючим.
– Жити не хочеш, кажеш? – дуже серйозно запитала в мене босорка.
Я зробив паузу і відповів:
– Не хочу.
Бабця плеснула в долоні й все навкруги стало плисти. Мій зір почав втрачати чіткість картинки, а повіки стали опускатися від власної важкості. Відчув сильний вітер, який ледь не збивав мене з ніг. Силою спробував розплющити очі, і в одну мить серце опустилося кудись дуже низько. Я стояв на краю гори, внизу виднілася швидка гірська річка, яка пробивала собі шлях серед гострих каменів.
– Що відбувається? – намагався я перекричати сильний вітер та шум річки, аби босорка, котра стояла поряд, почула мене.
– Як що? Допомагаю тобі!
– Яким чином?
– Ти ж не хочеш жити, ось я і привела тебе в гарне місце, де ти можеш це швидко припинити. Можу підштовхнути, якщо важко наважитися. – Бабця була серйозною.
– Я не хочу вмирати! – кричав я так голосно, як міг, але вітер все одно заглушив мій голос. Страх заполонив мене і здавлював горло, не даючи змоги чітко говорити. – Я хочу зникнути!
– Ну якщо хочеш зникнути, то можеш це зробити. Купи тут хатку у лісі, подалі від людей, викинь телефон, і для всіх ти зник, – босорка стояла на своєму.
– Я не можу лишити своїх друзів та рідних, свій бізнес, свій дім… – я зробив паузу, – але і вмирати не хочу.
Вітер став затихати.
– То стрибати будеш?
– Ні! – твердо відповів їй я.
Босорка плеснула в долоні, світ знову поплив перед очима, і ми опинилися в її хатці, де досі пахло травами та воском від свічок.
– То просто хочеш, щоб біль зник, а не ти сам, виходить? – босорка продовжувала розмову зі мною, наче нічого й не було. – Казала ж тобі, будь обережнішим зі своїми бажаннями. То може тобі до психологів звернутися, а не заливатися алкоголем та тут сидіти?
– Я не слабак, щоб йти до них! – я ледь не перейшов на крик.
– А сюди прийти, то для сильних духом? Не верзи дурниць, хлопче. Добре, допоможу тобі відпустити твою дружину. Роби ковток чаю та заплющуй очі, – виконав команду бабці й заплющив очі, ще відчуваючи зігрівальну рідину в горлі. – Подивись навколо, що ти бачиш?
– Гарну світлу квартиру, – відповів я, сам здивований побаченим.
– Пройдись квартирою і скажи, що ти бачиш.
– Дружину… вона сидить і працює за комп’ютером на кухні. Це так дивно. Вона ніколи не працювала. Я не хотів, щоб вона напружувалась, я давав їй усе. Я піднявся з нуля завдяки її підтримці, – біль стиснув груди.
– Вона щаслива? – запитала босорка.
– Дуже…давно її такою не бачив, – Я зробив паузу, роздивляючись навкруги. – Вона завела собаку! Вона завжди мріяла про це.
– Ось бачиш, голубе, вона живе своє щасливе життя. Вона дала собі те, що ти не міг їй ніяк дати. Ваші шляхи розійшлися і це нормально. А тобі заважає жити своє повноцінне життя це чіпляння за колишню дружину. А чи треба воно? Як бачиш, вона будує своє життя і повертатися не планує. То для чого тобі себе мучить?
Я розплющив очі й подивився перед собою, крізь бабусю з бородавками, яка сиділа навпроти.
– Ти пішов за дівчиною молодою, отже не все втрачено. Хотів би зникнути, не став би навіть говорити з нею. А біль піде, дай собі трохи більше часу. Я трохи полегшу твій біль, але ти маєш дати собі той час, щоб з ним впоратися самотужки.
Босорка встала, підійшла до комода і почала шурхотіти якимись пакунками. Дістала пакет і простягла мені:
– Тримай. Пий цей чай перед сном, він допоможе заснути й не мучити себе думками. А коли ти зможеш відпочити, тоді й почнеш приходити до тями.
– Дякую… – прошепотів я. Хоч і виглядав зовні спокійним, в моїй голові в цей час відбувалося переосмислення всього життя.
– Тебе друзі будуть шукати, як прокинуться, тому тобі час. До речі, ти питав, тож: Євдокією мене звати, – це було останнє, що я почув перед тим, як бабця плеснула в долоні й мої очі заплющилися.
Десь наді мною дуже голосно заспівала пташка, а перші промінчики сонця освітили моє обличчя. Я розплющив очі й не одразу зрозумів, де опинився. Підвівся і почав роздивлятися все навкруги. Я був біля того самого дуба, звідки вчора почалася моя подорож до босорки. Підвівши очі вгору, я подивився на величезні смереки, за якими ховалась хатка дивної бабусі. І одразу задзвонив мій телефон. Це був Дімон, який, напевно, шукав мене не побачивши в номері.
– Слухай, ти де пропав?
– Я знайшов круту розвагу для нас! Поїдемо по горах кататися на квадроциклах, а потім буде зупинка на риболовлю в гірській річці з купанням. Збирайтеся, а я поки замовлю сніданок в ресторані, де ми вчора влаштували застілля, – згадавши розвагу, на яку задивлявся щоразу, коли бував у Карпатах, вирішив запропонувати друзям.
– Судячи з голосу, у тебе гарний настрій. Розкажеш потім, як та чорнява красуня тобі допомогла!
Ми з другом розсміялися, і я пішов замовляти сніданок. Життя все ж таки, дійсно, продовжується.