Розділ 25. Нова битва

     Саша різко прокинулася від того, що хтось тряс її за плече, і не розуміла, що відбувається. Перед нею схилився Арчибальд.

     - Тварюки, одягайся!

    - О Боже, вночі?! - простогнала дівчина.

    Вона намагалася розплющити очі. Але, поки це вдавалося з великими труднощами.

    - Вони не такі, як ті. Гірше!

   Дівчина схопилася й метнулася до столу, на якому стояв глечик із водою. Плюхнула собі в обличчя залишки води і відчула, як серце почало шалено битися. Тіло почало зрадливо тремтіти.

   - Одягай те, що простіше та зручніше! Швидше!

   Арчибальд уже заздалегідь для такого можливого випадку заготовив їй запас одягу, що лежав у кутку кімнати. Вона швидко натягла незмінні джинси, чоботи, сорочку, жилет і куртку з бляхами, взяла в руки огидну шкіряну шолом-маску. І стала прикріплювати до пояса якомога більше кобур з пістолетами.

   - Ой, як же я рухатимусь у всьому цьому? - безпорадно сказала вона, відчувши весь тягар одягненого.

   - Я допоможу. Твоє головне завдання – бути там! Якщо вийде – вбивати! І бути біля мене! - уривчасто відповів Арчибальд, в душі бажаючи зовсім протилежного - відвести і сховати її, куди подалі від страшних летючих вбивць. Щоб, бодай Боже, жодна, навіть, не змогла наблизитись до неї! Вона так нагадувала йому молодшу сестру!

  Однак, він не міг вчинити так, як хотів. Адже, за легендою, саме Олександра мала бути їхньою зволителькою. Отже, вона, хоч би, мала бути присутньою і «керувати».

   Вони вже вибігли до коридору, коли Сашу раптом зупинила думку про те, як вони зможуть поцілити у тварин у темряві.

   - А як ми їх побачимо?

   - Взагалі вони світяться. Тікаємо.

   У коридорі їх штовхали, випереджаючи, стражники. За ними бігли жінки, що волочили за собою дітей, які  попрокидалися та плакали.

   - Стривай! Як світяться?

   - Ну, залози в них якісь чи щось інше. Ми їх побачимо. Але – погано, – пояснив Арчі, намагаючись тягнути її за руку вперед.

   - Стоп! Так давай зробимо підсвічування!

  - Як? З чого?

   - Невже в тебе немає можливості зробити якісь прожектори?

   - То ти розумна! Ну-у, я можу спробувати, - невпевнено зменшив тон лицар, - Але, як же ми пояснимо це Артуру та іншим?

   - На мене все звалиш! Чи не до цього!

   - Я без Мірддіна не можу! А як я зараз його тут знайду?

   - Настав час брати відповідальність на себе! – обурено гукнула Сашко. – Що ти маєш для освітлення? Де?

   - У контейнері, - трохи засмутивши її слова, відповів Арчибальд.

   - То біжимо! – тепер уже Олександра схопилася за його руку і помчала, вже не звертаючи уваги на вагу амуніції.

   Вони помчали коридором у хвості натовпу. Жінки з дітьми на виході повертали ліворуч, у велику залу, в якій був спуск у підвал. Воїни вибігали праворуч. Їм треба було вийти назовні і повернути вліво.

   Щойно опинившись на подвір'ї, вони почули страшний свист, що чинили крила жахливих тварюків, крики людей, і відчули під ногами вібрацію від тупоту їхніх могутніх ніг. Саша ніколи не була в обстановці військових навчань чи війни, але подумала, що, мабуть, саме так відбувається бомбардування з повітря. Щось щільне, плоске та гостре, з силою розсікаючи повітря, ледь не торкнулося її голови. Вона подякувала пильному Арчибальду, який смикнув її вниз, змушуючи пригнутися.

     Це вже були не жарти! Вони повернули вліво, до контейнера. Арчи дістав пульт і в темряві почали виїжджати великі панелі.

    - Швидше, швидше! - підганяла його Саша, розуміючи, що він не може нічого, насправді, зробити швидше за роботу самих механізмів.

    Але всередині неї все тремтіло від страху, адреналіну і нетерпіння вплутатися в сутичку з хижаками. Арчибальд щось вихопив із середнього відділення контейнера. За мить широкий стовп блакитного світла осяяв площу перед замком.

   - Давай встановимо це нагору!

   - Я зараз іншу встановлю. Нам треба бачити і небо, і землю, – прокричав лицар.

   Ще за мить, небо почав прокреслювати величезний прожектор.

   - Давай, ти будеш ним керувати, а я стрілятиму! – запропонував Арчі.

   - Ні, візьми когось, я краще теж стрілятиму! – не погодилася Сашко.