Розділ 19. Артур

     Чесно кажучи, дорогою до короля Саша дуже хвилювалась. Але розуміла, що ця аудієнція – як іспит, який треба скласти. Інакше було не вижити тут. Вона згадала, як колись читала у «Вікіпедії» про блеф. Однією з визначень цього обману значилося навіювання перебільшеного ставлення до себе. Чим би вона могла вселити таке уявлення Артуру? Вона спитала про це у Мірддіна, і той відповів їй:

     - Усім!

     Цікаво виходило. Вдома батьки вважали її ще маленькою донечкою. А тут від неї ж залежала і її доля, і доля історії бриттів! Хто міг би таке передбачити? Краще б вона залишилася безтурботною маминою донькою. Але назад дороги не було!

    Перед таємними дверима до королівських покоїв вона зібралася з духом, озирнулася на Арчибальда. Той їй підбадьорливо кивнув. Саша вдихнула більше повітря, немов перед стрибком у воду, і рішуче зробила крок за поріг слідом за Радником.

     Настав момент вивчення співрозмовниками одне одного. Олександра зробила неглибокий кніксен, який повністю поєднувався з її «королівською величчю» і почала розглядати здорового героя «легенди».

      Перед нею, на звичайному, грубо збитому дерев'яному стільці сидів досить масивний чоловік середнього віку. Трохи втомлений, серйозний та небагатослівний. У нього було шикарне волосся з сивиною, що діставало до краю лопаток. Від нього виходив приємний запах… одеколону? Саша здивувалася, бо завжди вважала, що парфумерією користувалися лише в античну та сучасну епохи та лише жінки.

     Одягнений він був майже так само, як і решта воїнів – у просторі полотняні сорочку та штани, розстібнуту шкіряну куртку з безліччю блях, стегна підперезував гарний химерний кований пояс. На зап'ястях Артура красувалися масивні срібні браслети. На спинці стільця недбало валявся утеплений плащ. Естетично всі ці ковані вироби подобалися Олександрі, але коли вона уявляла, скільки важить ця краса, то в неї мимоволі виникало почуття поваги до цих середньовічних силачів.

     Король же мовчки дивився на юну дівчину, одягнену в прекрасний одяг з дорогих тканин, і яка трималася цілком спокійно. Такої синьої сукні у його Гвіневері ніколи не було й близько. Цей шовк коштував надзвичайно дорого!

     Олександра теж мовчала, насправді просто не знаючи, що робити.

     Діва була досить гарна – з світло-русявим довгим волоссям, блакитними очима та приємними рисами обличчя. Станом вона була тонкувата. Але, за словами Мерліна, у бою показала свою досконалу відвагу. Значить, вона чогось коштувала?

     - З якою метою Ви опинилися тут, юна леді? – нарешті спитав він.

    - Я мандрую. І помітила у Вас страшних тварин. У цьому я можу вам допомогти. Я маю зброю проти них. - дівчина повільно почала розповідати королю вже відомі йому речі.

     - А що Ви хочете натомість?

    - Натомість?

    - Ну так. Половину королівства? Або щось ще? – підозріло примружився Артур.

   Саша хотіла обернутися до Мірддіна і спитати у нього підказку, але розуміла, що справжня мандрівна королева так ніколи б не вчинила.

    -  Мені нічого не треба. Хіба ми – правителі, не повинні допомагати одне одному, якщо можемо?

    Ця відповідь дещо заспокоїла Артура.

    - Юна леді, як Вас звати? - спитав вона, подавшись вперед.

    - Олександра.

  - Ви брешете! – несподівано скипів Артур. – Це – чоловіче ім'я! Жінка не повинна і не може називатися по-чоловічому!

    Саша подумала було, що все пропало, але несподівано перестала боятися, і вирішила обуритись.

    - Це у Вашому світі не можна. А в нашому – можна! Тому у нас є не лише Олександр та Олександра, а й Віктор, і Вікторія, Євген та Євгенія, Богдан та Богдана.

   У кімнату прослизнув слуга і подав королеві кубок з вином і таріль з м'ясом, сиром та овочами. Зібравшись йти, слуга затнувся і впав. Кубок похитнувся, добра половина вина з нього виплеснулася на грубу потріскану стільницю. Король почав гнівно кричати на слугу, що той - безрукий і треба його висікти, щоб був акуратнішим. Він, навіть, замахнувся на прислужника. Взагалі Артур не був самодуром. Але цього вечора він нервувався, не знаючи, чого чекати від мандрівниці. Тому й зірвався на першому, що трапився під руку, прислужнику.