Розділ 14. Фінал битви

     Заряд у першому пістолеті закінчився, Саша автоматично засунула його в ліву кишеню, з іншого витягла нову зброю і продовжила прицільно стріляти. Арчибальд і воєводи, а за ними і всі інші спустилися вниз і почали добивати поранених тварин списами. У повітрі чулося постійно виття, рев, рик тварюк і крик воїнів.

     Можливо, це тільки здавалося їй, але Олександрі виразно відвався різкий запах крові тварин. Вона одночасно ніби брала участь у цьому жахливому мочилові, і тут же бачила себе ніби збоку, немов у якомусь нереальному фільмі.

     З пагорба відкривався жахливий вигляд гори трупів різних мутантів. Куди ж потім їх подіти? Як це все утилізувати? Стріляючи по страшищах, вона дивувалася тому, як недоречно їй лізли зараз в голову думки про профілактику зараження від цієї падали. Хоча чому недоречно? Наразі - це якраз дуже доречно. Адже після перемоги над цією нечистістю, якщо все це не спалити, люди вимруть, як і траплялося впродовж усієї історії людства…

     Саша бачила, як Арчібальд махав своїм списом праворуч і ліворуч, добиваючи тварин у голову. Вона переживала за лицаря, але чомусь знала, що все з ним має бути добре.

     Незабаром їй почало цілитися важче. Голови тварів стали якось дрібніти. Саша опустила на мить пістолет і зрозуміла. Небагато тварин, що залишилися в живих, розвернулися і почали тікати. Тому й неможливо стало в них потрапити! Це означало перемогу! Дихати в масці було дуже важко, і Сашко зняла її. Будь що буде!

    Не дивлячись на інших, Саша стала автоматично по-дитячому радісно стрибати та кричати. Заспокоївшись, вона залишилася чекати на вершині лицаря. Коли камелотці переконалися, що всі тварюки були мертві, вони почали повільно підніматися.

     І ось тепер вони недовірливо оточили великим кільцем Сашу та Арчибальда. На вигляд їм було незрозуміло, хлопець це перед ними чи дівчина. Але надто жіночним і миловидним було її личко, щоб можна було прийняти її за хлопця. І це зрозуміли усі. У сьогоднішній битві бриттки не брали участі, бо їм загрожували не просто сакси, а величезні тварюки, яких було вбити набагато важче, ніж людей.

     - Хто це такий? Така? Жінка? Звідки вона? Що в неї був за синій промінь? – чулося звідусіль.

    Арчібальд зрозумів, що приховати Сашу та її чудову допомогу не вдасться. Крім того, перед битвою всі бачили, що це він привів її сюди. Отже, всім зрозуміло, що він має її знати. На мить він замовк, думаючи, як обіграти її присутність та перемогу. Потім обернувся до всіх і голосно крикнув:

     - Це – Королева Олександра! Вона спустилася з неба, щоб допомогти впоратися з тваринами.

  І потім урочисто опустився перед нею навколішки. Після хвилинного замішання воєводи, переглянувшись, наслідували його приклад. 

     - Дякуємо Вам, Королево Олександро, за порятунок народу Лонгреса!

    Дівчина не знала, що впопад треба зробити, тому просто поклала йому свою долоню на голову, як бачила такий королівський жест у якомусь історичному фільмі. Простолюдини захоплено зойкнули і теж благоговійно опустилися навколішки.

     А за кілька хвилин Арчібальд подав руку Саші і повільно вирушив униз.

    Усі пішли за ними, обговорюючи несподівано швидку перемогу. На цей раз у камелотців було лише кілька поранених, і жодного вбитого!