Розділ 20

 20 розділ

 Пройшов тиждень. 

 Ханна натиснула на дзвінок біля дверей квартири Мії й зробила крок назад, очікуючи, коли подруга відчинить їй. Вона поправила сумку на плечі, спіймавши себе на тому, що трохи нервує. Чому? Просто втома після пар чи щось інше?

 Минуло декілька секунд. Жодного звуку середини. Але ж Мія  говорила, що буде сьогодні вдома. Вона натиснула ще раз, цього разу довше, а потім приклала долоню до холодної дерев'яної поверхні дверей.

— Мабуть, її немає вдома, — прошепотіла сама собі.

 Вона зітхнула й розвернулася, торкнувшись металевої ручки сходових перил. Спокійно, просто розвернулась і пішла.

 Двері під'їзду піддалися легко, і коли Ханна зробила перший крок униз, серце несподівано стислося.

 На сходовому майданчику, прямо біля дверей  квартири, стояв Джеймс.

Він був у звичайній сірій футболці та спортивних штанах, волосся трохи скуйовджене, а на обличчі — ледь помітна усмішка. Спершись плечем на одвірок, він дивився на неї з цікавістю.

— О, привіт, — його голос був низьким і трохи хриплим, як завжди, коли він говорив спокійно.

— Привіт... — Ганна відчула, як у неї запекло у вухах.

— До Мії?

— Так, але її немає вдома, — відповіла вона.

— Жаль, — зробив він крок уперед, схрестивши руки на грудях. — Ну, може, тоді зайдеш до мене?

— Ой, ні, я… — вона ковтнула клубок у горлі, швидко змахнувши поглядом убік. — Я вже йду.

  Але перш ніж вона встигла зробити крок назад, Джеймс легенько взяв її за зап'ястя.

 Його дотик був теплим. Не сильним, не таким, щоб вона не могла вирватися, але достатнім, щоб змусити її серце закалатати швидше.

— Ну ж бо, Ханно, я не кусаюся, — він усміхнувся, і в його очах з'явилося щось невловиме.

  Ханна на мить затримала погляд на їхніх руках. Вона могла б сказати «ні». Але чомусь не сказала.

— Добре, але ненадовго, — зрештою погодилася вона.

Джеймс відпустив її руку, відчинивши двері ширше.

— Прошу.

  Як тільки вона переступила поріг, відчула запах кави. У квартирі було затишно, навіть трохи напівтемно через закриті жалюзі.

— Сідай, — сказав Джеймс, показуючи на стілець біля кухонного столу.

Ханна сіла, схрестивши руки на колінах.

— Щось питимеш?

— Чай, будь ласка.

  Джеймс поставив чайник на плиту, потім обернувся до неї, спершись об стіну.

— Як у тебе справи в коледжі?

— Нормально. Лекції, завдання… Нічого нового, — вона намагалася говорити спокійно, але відчувала, що її голос трохи тремтить.

— Ага. У нас те саме. Хоча останнім часом мене трохи відволікає одна річ.

Вона підняла на нього погляд.

— Що саме?

  Джеймс \легенько усміхнувся, але нічого не відповів, тільки кинув швидкий погляд на чайник, що вже почав закипати. Він обережно поставив біля неї чашку і промовив:

 Джеймс почав клопотатись біля неї, швидко робив чай, стараючись не зачепити Ханну, щоб не обшпарити її кипятком. 

 У них закрутилась чудова розмова про коледж та життя. Хлопець сівши навпроти неї почав розказувати усілякі цікавинки, які не завжди дівчині хотілось слухати. Посидівши так хвилин 15, Джеймс запропонував Ханні піти у вітальні, щоб пограти в УНО.

— А якщо я виграю, то ти маєш зробити мені чай наступного разу, — пожартувала Ханна, беручи карти до рук.

— А якщо я виграю? — Джеймс примружився.

— Тоді… — вона на секунду задумалася, — тоді я скажу тобі одну свою таємницю.

— О, звучить загадково, — він усміхнувся і зробив перший хід.

  Вони грали вже хвилин десять, і Ханна, сама того не помічаючи, почала почуватися розслабленіше.

— Ти обманюєш! — вигукнула вона, коли Джеймс витягнув потрібну карту прямо з колоди.

— Я? Ні в якому випадку! Це чиста удача, Ханно.

  Він нахилився ближче, і вона раптом усвідомила, як мало простору між ними залишилося.

  Її серце знову почало бути швидше.

 Джеймс не поспішав відходити. Навпаки, його рука лягла їй на плече, пальці обережно ковзнули вниз по рукаву її кофти.

— Ти червонієш, — тихо сказав він.

— Ні, — вона різко відвела погляд, намагаючись зберегти нервовий сміх.

— Ти завжди така, коли хвилюєшся?

 Вона не відповіла.

 Джеймс усміхнувся і легенько обійняв її, зовсім не наполягаючи, не змушуючи.

— Я не кусаюся, — знову прошепотів він.

 Ханна закусила губу, намагаючись приховати посмішку.

 Вона знала, що має щось сказати. Але слова чомусь не приходило.

 Ханна відчула, як її плечі напружилися від дотику Джеймса, але не зробила жодного різкого руху, щоб відсторонитися. Вона не була впевнена, чи це від хвилювання, чи від невизначеності, яка заполонила її думки.

— Ти чого, завмерла? — Джеймс усміхнувся і легенько торкнувся кінчиками пальців її підборіддя, ніби намагаючись зустріти її погляд.

— Я просто… — вона видихнула, намагаючись не видавати власного сум'яття. — Не чекала, що сьогодні опинюся тут.

— І як тобі?

  Ханна озирнулася навколо. Атмосфера в квартирі була приємною, затишною. Тьмяне світло від лампи на кухні створювало відчуття спокою, а легкий аромат кави й чогось цитрусового додав тепла. Вона й справді не думала, що залишитися тут надовго, чому їй не хотілося йти.

— Знаєш… нормально, просто я не очікувала цього..— відповіла вона, опускаючи погляд на карти, що досі лежали на дивані між ними.

Джеймс тихо засміявся й трохи відсунувся, даючи їй більше простору.

— Давай ще одну партію? — запитав він.

— Я маю виграти, — усміхнулася Ханна, підбираючи карти.

  Вони знову почали грати, цього разу було більше жартів, більше невимушених розмов. Джеймс повідомляв декілька історій про своїх сусідів, а Ханна поділилася випадками з лекцій, де викладачі зробили щось дивне чи кумедне.

  Коли Джеймс знову виграв, він лукаво підняв брову.