РОЗДІЛ 19

19 РОЗДІЛ

Мія захворіла, тож сьогодні Ханна мала іти в коледж сама. Дівчина зітхнула, ще раз глянувши на телефон — жодного нового повідомлення. Вчорашня листування з Джеймсом залишило її в здивовані. Що він мав на увазі? Навіщо взагалі це написав? — думки плуталися, але відповіді вона не знаходила.

Вона відкрила шафу й почала вдягатися. Теплий світлий колір кави з молоком светр, джинси й улюблений пуховик, у якому завжди було затишно. Пов'язала шарф. Холодно, але не морозно — ідеальна погода для зимової прогулянки.

  Вийшовши з під'їзду, дівчина зупинилася на кілька секунд. Перед нею відкривається чарівний зимовий пейзаж: легкий снігопад ніжно вкривав землю, додаючи білосніжного блиску вуличним ліхтарям. У повітрі витав знайомий запах морозної свіжості. Дороги були злегка притрушені снігом, дерева стояли в кришталевій мірі сонця, а світло, що ледь пробивалося крізь хмари, надавало особливого шарму.

  Дівчина неквапливо рушила вперед, заглибившись у свої думки. Їй і досі не давала спокою вчорашнє листування. Може, запитати його прямо? Або краще не чіпати?

 Раптом вона відчула легкий дотик до плеча. 

Дівчина різко зупинилася й, трохи здивовано, обернула голову.

Перед нею стояв Джеймс.

Вона кліпнула кілька разів, намагаючись усвідомити, що це не сон.

— Джеймсе?.. — здивовано промовила вона, відчуваючи, як серце раптом забилося швидше.

Джеймс злегка усміхнувся, засунувши руки в кишені куртки.

— Думав, що зустріну тебе тут, — сказав він, трохи нахиливши голову набік.

Дівчина насупила брови.

— Тобто… ти чекав мене?

Він коротко ківнув.

— Нууу..так. Мія ж захворіла і я подумав, що сьогодні ти підеш одна, тому і хотів поговорити.

  Вона відчула, як холодний вітерець лоскоче її щоки, але раптом стало не до погоди. Вчорашня переписка, ці дивні натяки… і ось він тут. Стоїть перед нею, наче все це було заплановано.

— Про що? — нарешті спитала вона, намагаючись не видати своєї розгубленості.

  Джеймс трохи помовчав, ніби підбираючи слова. Позаду проїхало кілька машин, їхні фари відблискували на тонкому шарі снігу. Десь праворуч хтось вигулював собаку, і вона весело стрибала по заметах.

— Учора… — він знову поглянув на неї, і в його очах було щось таке, від чого в неї завмерло серце. — Я, мабуть, не так висловився. Я не хочу, щоб ти неправильно мене зрозуміла.

 Дівчина нервово стиснула пальці в рукавичках.

— То поясни, як правильно.

  Він видихнув, його дихання розчинилося в холодному повітрі.

— Річ у тому, що… — він зробив крок ближче. — Я хочу тобі сказати, що…

Вона затамувала подих.

— …що ти мені подобаєшся.

  Дівчина кліпнула, відчуваючи, як серце пропустило удар.

Вона правильно почула? Він щойно це сказав?

  Вітер розвіяв кілька сніжок між ними, а в голові запанувала тиша. Тільки стукіт власного серця лунав десь у середині.

— Ти… — вона запнулася, намагаючись підібрати слово. — Ти серйозно?

 Джеймс кивнув, дивлячись прямо в очі.

  Вона не знала, що відповісти. Вчора вона намагалася зрозуміти, до чого були ті натяки, а тепер… тепер він просто сказав це. Відкрито. Чесно.

Їй здалося, що весь світ на мить завмер, а разом із ним — і її думки.

 Дівчина все ще стояла, немов укопана, намагаючись впоратися з виром почуттів. Ханна дійсно не могла второпати, що це не сон. Хлопець, який захопив не маленький куточок в її серці, тепер стоїть перед нею, з серйозним виразом обличчя, і каже… це.

  Їй хотілося щось відповісти, але слова застрягли десь у горлі.

Джеймс ніяково переступив з ноги на ногу.

— Ти нічого не скажеш?

 Вона провела рукою по шарфу, ніби поправляючи його, хоча насправді просто не знала, що робити руками.

— Я просто… — вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як морозне повітря пече легені. — Я не очікувала.

— Ну, це очевидно, — усміхнувся Джеймс, але його очі лишалися серйозними. — Я просто більше не міг мовчати.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— І що тепер?

 Він подівся на неї так, ніби це питання змусило його серйозно замислитися.

— Це залежить від тебе, — нарешті сказав він. — Але я хочу, щоб ти знала: я не просто жартую, не просто щось там пробую. Це не гра.

 Дівчина вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи є хоча б натяк на те, що він передумає завтра або що це таке дурне пізнання, зроблене під моментом впливу. Але ні. В його погляді було щось справжнє, щось, від чого їй ставало водночас тепло і трохи страшно. Вона не могла повірити в це.

 Легкий вітер підхопив кілька сніжок, змусивши їх закружляти між ними. Вона відчула, як щоки горять, але цього разу не від холоду.

— Джеймсе, — почала вона, але не знала, що сказати.

Він усміхнувся куточками губ.

— Не хвилюйся, я не чекаю відповіді прямо зараз. Просто хотів, щоб ти знала.

Вона кивнула, стискаючи пальці в рукавичках.

— Добре.

Вони стояли ще кілька секунд, а потім він усміхнувся ширше.

— Ходімо, а то запізнимося.

 Вона ще раз глянула на нього, відчуваючи, як щось тепле і невідомо зароджується десь у грудях.

Можливо, ця зима дійсно змінить все...