РОЗДІЛ 17

17 РОЗДІЛ

  Ранок був тихим та прохолодним. Сніг м’яко вкривав дахи будинків, доріг та дерев, створюючи відчуття зимової казки. Маленькі сніжинки легенько опускались на землю, яку швидко вкривали білим пухом. Повітря було свіже, морозне, і Ханна, загорнувшись у ковдру, ще кілька хвилин просто лежала, дивлячись у вікно..Телефон завібрував на тумбочці. Вона побачила повідомленя від Марка:

– "Виглянь у вікно. Це ж ідеальний день для прогулянки. Підемо?"

  Ханна відчула, як серце зробило маленький стрибок. Вона давно помічала його увагу, але завжди намагалася тримати дистанцію. Та сьогодні… щось було інакше. Можливо, через сніг, що падав так м’яко і романтично.

–"Так я не проти, зараз я тільки одягнусь, тому що я тільки прокинулась" 

 Дівчина злегка посміхнулася, її підсвідомісь говорила їй, що сьогодні буде щось цікаве.

"Що одягнути?" — подумала вона, відкриваючи шафу. Хотілося виглядати красиво, але не надто нарядно. Вибір випав на довге пальто кольору кави з молоком, шарф у тон і високі ботфорти. Волосся залишила розпущеним, дозволяючи легким хвилям падати на плечі.

  За кілька хвилин під її будинком загальмував чорний автомобіль. Вона глибоко вдихнула і швидко вийшла, відчуваючи, як мороз приємно щипає щоки.

— Ти виглядаєш чудово, — Марко усміхнувся, відкриваючи перед нею дверцята машини.

  Їхня прогулянка була легкою, невимушеною. Вони йшли засніженими вуличками, жартували, Марко раз у раз торкався її руки, ніби випадково, але вона відчувала тепло його пальців навіть через рукавички.

  Коли вони проходили повз маленький магазинчик із різдвяними гірляндами у вітрині, Ханна помітила знайому постать. Джеймс. Поруч із ним стояла Мія, щось вибираючи на полицях.

  І хоча Ханна хотіла просто пройти повз, Мія помітила її першою.

— Ого, Ханно, а я думала, що ти сьогодні вдома! — її голос звучав трохи насмішкувато. Вона перевела погляд на Марка й додала: — Тепер розумію, чому ні.

Джеймс мовчки дивився на неї

  Ханна відчула, як щось стиснулося всередині. Вона не знала, що саме – несподіванка, роздратування чи… щось інше.

— Привіт, Міє, — відповіла вона максимально нейтрально, ніби та не сказала нічого особливого.

  Марк мовчки стояв поруч, ввічливо усміхаючись, але явно не розумів напруги, яка зависла в повітрі.

  Джеймс. Його погляд, холодний і уважний, вп’явся в неї, немов намагаючись щось зрозуміти або… прочитати її думки. Він стояв, схрестивши руки на грудях, а губи його були стиснуті в тонку лінію.

— Ну, ви гуляйте, насолоджуйтеся першим снігом, — додала Мія, підморгнувши Ханні. Її тон був жартівливим, але в очах читалося щось більше.

— Так і зробимо, — відповів Марк, легко поклавши руку на спину Ханни й трохи нахилившись до неї.

 Цей жест змусив Джеймса ледь помітно стиснути щелепу.

 Ханна більше не хотіла залишатися тут ані секунди.

— Нам пора, — сказала вона і швидко рушила вперед, залишаючи позаду знайомі погляди.

   Вони ще трохи прогулялися, але думки Ханни були не з Марком, не зі снігом, не з цією ідеальною картинкою зимового вечора. Вона відчувала погляд Джеймса на собі навіть тоді, коли його поруч вже не було.

   Марко мовчки їхав по засніженій дорозі. Вулиці були освітлені теплим жовтим світлом ліхтарів, а сніжинки падали повільно, наче у фільмі. Усередині машини було тепло, але атмосфера між ними здавалася напруженою.  

  Ханна сиділа, дивлячись у вікно, водячи пальцем по запітнілому склу. Марко не говорив, тільки зрідка кидав на неї погляди, але вона уникала зустрічі очима.  

— Як тобі сьогоднішня прогулянка? — нарешті порушив він тишу.  

— Чудова — відповіла вона швидко, можливо, навіть занадто швидко.  

 Марко усміхнувся куточком губ, але в його очах читалося щось інше.  

— Я радий, — сказав він і загальмував біля її будинку.  

  Машина зупинилася, хлопець вимкнув автівку. Мить тиші, у якій вони просто сиділи.  

— Ну що ж… — почала вона, повертаючись до нього, але не встигла договорити.  

 Він нахилився ближче.  

 Його рука м’яко торкнулася її щоки,на якій було пасмо волосся,  погляд затримався на її губах.  

  Її серце гупнуло в грудях.  

Ханна відчула, що має щось сказати, щось зробити… Але він уже нахилявся ще ближче і ближче.

 Вона повернула голову, і тут він нахилився ближче. Її серце стислося. Мить — і його губи були вже майже біля її.

Але вона не могла.

  Різко відштовхнула його, не сказавши ні слова, розстебнула ремінь і майже вибігла з машини.

— Ханно! — Марко покликав її, але вона не зупинилася.

  Швидкими кроками зайшла в під’їзд, піднялася сходами й тільки тоді, закривши двері своєї квартири, змогла глибоко видихнути.

  Її серце калатало.

 Але не через Марка.

 Ханна сперлася на двері, намагаючись вирівняти дихання. В кімнаті було темно, лише світло від ліхтарів за вікном пробивалося крізь тонкі штори. Вона заплющила очі, але перед нею все ще стояв цей вечір: перший сніг, погляд Джеймса, дотик Марка… і той момент, коли вона відштовхнула його.

"Чому я так зробила?"

  Марк подобався їй, він був турботливий, милий, завжди знаходив для неї час. Але коли він спробував її поцілувати, всередині щось ніби замкнулося. Ніби це було неправильно. Ніби це мав бути… не він.

 Вона нервово зняла пальто, кинула його на стілець і підійшла до вікна. Сніг усе ще падав, вкриваючи вулиці білим полотном.

Телефон завібрував на столі.

"Марк?" — подумала вона, але, підійшовши ближче, побачила інше ім’я.

Джеймс.

"Мені здається, тобі треба було залишитися."

Ханна завмерла.

Її пальці стиснули телефон, а серце раптом почало битися швидше.