Розділ 14

                                                               14 розділ Тінь із минулого

Вулиці зливалися в суцільну стрічку перед його очима, коли він мчав уперед, майже не відчуваючи землі під ногами. Холодне повітря різало легені, але він не зупинявся. Серце билося в ритмі паніки й тривоги, змішуючи в собі страх і надію, гнів і невпевненість.Йому здавалося, що він запізнюється, хоча не знав точно, на що саме. Вітер бив у обличчя, змушуючи примружувати очі, а світло ліхтарів миготіло плямами перед ним. Чому він так хвилюється? Чому всередині все стискається, наче щось ось-ось піде не так?

  Він добіг до будинку Аделіни і вже хотів постукати, коли помітив у вікні темну чоловічу постать. Джеймс завмер. Його пальці стиснулись в кулаки, а дихання стало важким. Фігура була масивною, з широкими плечима та грубими рисами. Хто це? Що він тут робить? Силует із широкими плечима, грубими рисами, але обличчя було заховане в темряві. Його думки не встигли оформитися в слова — різкий біль вибухнув у голові, коли щось важке й тверде вдарило його ззаду. Біль пронизав усе тіло, і темрява поглинула його.

   Він прийшов до тями в задушливій тиші. Руки боліли — грубі мотузки врізалися в шкіру, прив’язуючи його до холодної батареї. Голова гуділа, біль пульсував у скронях. Він спробував піднятися, але тіло не слухалося. Перед ним стояла Аделіна. Її очі — повні страху й відчаю. Вона тихо ридала, стискаючи руки, ніби намагаючись стримати себе, але сльози все одно текли по обличчю. Його серце знову забилося швидше.

— Вони все-таки мене знайшли, — прошепотіла вона, майже не відкриваючи рота, голосом, що тремтів від безсилля.

  Джеймс кліпнув очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Біль притуплював думки.

— Хто? — прошепотів він, ковтаючи клубок тривоги який навис над ним. — Аделіно, що сталося? Хто тебе знайшов?

Вона похитала головою, обійнявши себе руками.

— Хто вони? — прохрипів він знову

Дівчина закусила губу, ніби вагалася, чи варто відповідати.

— Люди, від яких я ховалась… — її голос здригнувся. — Вони небезпечні, Джеймсе. Я хотіла тобі сказати, але не встигла…

— Про кого ти говориш? — Джеймс намагався вирватися, але мотузки тримали міцно. — Що вони хочуть від тебе?

Аделіна подивилася на нього, її погляд був повний болю і провини.

— Вони хочуть не мене… вони хочуть те, що я знаю.

— Що вони хочуть?

Аделіна тихо схлипнула й відвела погляд.

— Мене.

Вона опустилася перед ним на коліна, хапаючи його за руки які були ще досі зв’язані.

— Пробач… Я не хотіла, щоб ти в це втягнувся.

  Джеймс глибоко вдихнув. Він не розумів, у що вляпався, але одне було ясно: їм потрібно вибратися звідси.

— Послухай, — голос його був хрипким, але рішучим. — Ми знаходимо вихід. Разом.

  Аделіна поглянула на нього зі сльозами в очах, ніби на мить повірила в його слові. Але чи був у них справді шанс?

  Джеймс не розумів. У його голові все перемішалося — біль, страх і питання без відповідей. Він дивився на неї, намагаючись прочитати правду в її очах. Хлопець ніколи не бачив дівчину такою. Вона ніколи ні на що не жалілась. Її гордість перевищувала всі межі людяності. Джемс не міг зрозуміти ані краплі того, що з ними сталось і він намагався второпати, що йому робити, коли в кімнату зайшла тінь… і все стало ще гірше.

 Парубок не встиг додати більше, як двері вдарилися об стіну, і в кімнату увійшли двоє чоловіків. Один був той самий масивний силует, якого він бачив у вікні, другий – худий, але з хижим виразом обличчя. Його очі блищали холодним задоволенням.

— О, ти вже прийшов до тями, — протягнув худий, схрещуючи руки на грудях. — Це добре. Ми не любимо марнувати час.

  Джеймс міцніше стиснув щелепи, намагаючись не виказати страху.

— Що вам потрібно? — прохрипів він.

— О, та все просто, — худий нахилився ближче. — Нам потрібна вона.

Він тицьнув пальцем у бік Аделіни, яка здригнулася і зробила крок назад.

— Чому? — голос її був майже нечутним.

  Масивний чоловік, який досі мовчав, нарешті заговорив, і його голос був низьким і глухим, наче грім у далечині:

— Ти чудово знаєш, чому. Настав час платити за свої дії, дівчинко.

  Аделіна затремтіла підійшовши до вікна і помітила дві дівчини снизу. Але вона знайшла в собі сили відповісти.

— Я не повернусь. Я не зроблю цього.

Худий чоловік насмішкувато скривився.

— О, ти не маєш вибору. Якщо не підеш добровільно, нам доведеться переконати тебе. Або… — Він повільно перевів погляд на Джеймса, і той зрозумів загрозу без слів.

  Аделіна схлипнула і стиснула руки в кулаки.

— Ні! Не чіпайте його! Я… Я піду, тільки не робіть йому боляче.

— Аделіно, ні! — зірвався Джеймс, смикаючись у своїх кайданах, але марно.

— Я не можу дозволити, щоб тебе поранили через мене, — прошепотіла вона, а сльози текли по її щоках.

Худий чоловік вдоволено кивнув.

— Ось так краще. Але ми сьогодні в настрої, тому у тебе, дівчинко, є час до січня. Якщо ти вирішив свою безглузду помилку, яку ти вчинила. Я думаю ти розумієш про що я,-підморгнув чоловік, підходячи до Аделіни.- –А ти кралечка поки що живи, люблю коли дівчина налякана.

  Але саме в цю мить сталося щось несподіване. Вікно раптово вибухнуло уламками скла, і в кімнату влетіла темна фігура. Все відбулося за секунди: новий незнайомець рухався швидко, як блискавка. Масивний чоловік навіть не встиг зреагувати, як його вдарили так, що він відлетів до стіни.

— Лягай! — крикнув незнайомець, витягуючи зброю.

  Джеймс не міг поворухнутися, але він зрозумів, що це був їхній єдиний шанс. Хто б це не був, він був тут не випадково. Аделіна застигла, її очі розширилися від шоку.

— Ми йдемо звідси, — рішуче сказав незнайомець, дістаючи ніж і перерізаючи мотузки на зап’ястях Джеймса.

— Хто ти? — запитав той, потираючи руки.