15 РОЗДІЛ ТІНЬОВИЙ УРЯД

15 РОЗДІЛ

ТІНЬОВИЙ УРЯД

  Аделіна, Джеймс і їхній загадковий рятівник мчали темними коридорами покинутої будівлі. Лише приглушене світло ліхтаря в руках незнайомця освітлювало шлях.

— Хто ти? — повторив Джеймс, важко дихаючи після довгого бігу.

— Зараз не час для питань, — різко відповів хлопець, зупинившись і прислухаючись.

  Позаду почулися крики і тупіт. Вони не були в безпеці.

— Вони йдуть! — прошепотіла Аделіна, стискаючи руку Джеймса.

— Туди! — Незнайомець штовхнув металеві двері, що вели до аварійних сходів. — Спускайтеся вниз, я їх затримаю.

— Ні! Ми не можемо тебе залишити! — заперечила вона, але хлопець уже дістав два пістолети й встав у бойову позицію.

— У вас є десять секунд, щоб зникнути звідси. Не змушуйте мене шкодувати, що я вам допоміг.

  Джеймс схопив Аделіну за руку і потягнув униз по сходах. Вони летіли вниз, перескакуючи через дві-три сходинки за раз.

Зверху пролунали постріли. Вибухнув вогонь, луна розірвала нічну тишу.

— Швидше! — крикнув Джеймс, коли вони вибігли через металеві двері на задній двір будівлі.

Але їх уже чекали.

  Чотири тіні відділилися від темряви. Озброєні люди в масках. Один із них, явно головний, зловісно посміхнувся.

— Ви справді думали, що втечете так легко?

Аделіна відчула, як холод розповзається її жилами.

  Це було далеко не кінець. Це була лише пастка.

 Джеймс різко загальмував, притискаючи Аделіну за спину, немов намагаючись захистити її своїм тілом. Його пальці стиснулись в кулаки.

— Якщо хтось із вас хоче спробувати — вперед, —, ковзаючи поглядом по озброєних постатях викрикнув парубок.

  Чоловік у центрі, головний, зробив крок уперед. Його маска хижо блиснула в тьмяному світлі ліхтаря.

— Спокійніше, друже, — протягнув він, розводячи руки, ніби показуючи, що не збирається битися першим. — Давай поговоримо.

— Поговоримо? — Джеймс гірко усміхнувся. — Вам уже мало пострілів нагорі?

— О, то була лише розминка. — Головний повільно підняв руку, і решта озброєних відступили трохи назад. — Ти ж розумієш, що ми не хочемо вбивати вас… поки що.

  Аделіна відчула, як у неї перехопило подих. Джеймс не відповідав, але його рука трохи здригнулася.

— Нам потрібна тільки вона, — головний кивнув у бік Аделіни. — Віддай її, і ти зможеш піти.

— Навіть не мрій, — прошипів Джеймс.

— Тоді боюся, нам доведеться зробити це по-іншому.

 Головний різко свиснув, і темрява за їхніми спинами ворухнулася. Щось велике й потужне вибухнуло в повітрі. Джеймс встиг лише штовхнути Аделіну вбік, перш ніж його відкинуло назад силою удару.

  Аделіна впала на холодний бетон, дихання вибило з грудей. Перед очима замерехтіли плями. Вона почула, як Джеймс зойкнув, а потім — звук перезарядки зброї.

— Беремо її, — наказав головний.

Руки схопили її за плечі, піднімаючи. Вона спробувала вирватися, але хватка була залізною.

— Джеймс! — крикнула вона ридаючи.

  Але Джеймс лежав нерухомо, а до неї вже наближалася темрява.

  Джеймс інстинктивно відступив, затуляючи Аделіну собою. Його серце калатало в грудях, але він змусив себе зосередитися. Незнайомець пожертвував собою, щоб вони могли вибратися, а тепер вони знову опинилися в пастці.

— Відпустіть його, — твердо промовила Аделіна, намагаючись не показати страху. — Він вам не потрібний, заберіть краще мене.

  Лідер групи розсміявся низьким, холодним сміхом.

— О, навпаки, він нам  не дуже потрібний, — він зробив крок уперед, роздивляючись їх, наче здобич. — А от ти, дівчинко.

 Аделіна стиснула пальці в кулак, намагаючись приховати тремтіння.

— Що вам потрібно від нас? — голос Джеймса був різким, майже загрозливим.

— Ваша співпраця, — відповів чоловік у масці, даючи знак своїм людям. Двоє озброєних негайно рушили вперед, щоб схопити їх.

 Але раптом ніч розірвав гучний вибух. Земля здригнулася, пил піднявся в повітря, і в стіні будівлі позаду зяяла величезна діра.

— Що за…?! — один із людей у масках не встиг закінчити фразу, як його збило хвилею ударної сили.

— Бігом! — крикнув Джеймс, смикнувши Аделіну за руку.

 Вони кинулися вперед, скориставшись хаосом. Озброєні люди кричали, намагаючись зорієнтуватися, але другий вибух змусив їх відступити.

  З густого диму виринула висока постать. Незнайомець. Його обличчя було вкрите порохом, але очі блищали зухвалістю. В одній руці він тримав пістолет, в іншій – невеликий детонатор.

— Я ж сказав, у вас десять секунд, — пробурмотів він, стріляючи у ворогів, що намагалися піднятися.

  Джеймс і Аделіна не стали чекати. Вони прорвалися крізь уламки, забігаючи у вузьку вуличку.

— Хто ти, чорт забирай?! — викрикнув Джеймс, озираючись на незнайомця, що біг слідом.

Той хмикнув і, витягнувши з кишені кулон, кинув його Джеймсу.

— Запитай у свого батька.

Джеймс завмер. Він розтулив пальці, вдивляючись у річ, що лежала у нього на долоні.

  То був срібний кулон… Точнісінько такий самий, як носив його батько перед зникненням.

— Що це означає? — запитала Аделіна, побачивши зміну на обличчі Джеймса.

— Це означає, — тихо сказав Джеймс, стискаючи кулон, — що ця історія тільки починається.

  Вулиця попереду була темною, але вони бігли, не зупиняючись. Позаду все ще чулися постріли та крики, проте незнайомець не відставав, ведучи їх через лабіринт вузьких провулків.

— Нам треба знайти укриття, — задихаючись, промовила Аделіна.

— Воно вже поруч, — відповів незнайомець.

 За кілька хвилин вони зупинилися перед старим гаражем, захованим між покинутими будівлями. Незнайомець швидко набрав код на панелі, і двері ковзнули вбік, відкриваючи просторе приміщення, наповнене комп’ютерами, зброєю та картами.