Через Три Дні

Минуло три дні відтоді, як Томас Вілкерс зник у лісі.

Спочатку ніхто особливо не хвилювався.

Том часто вирушав у віддалені райони лісу та міг повернутися лише пізно ввечері. Але коли його зелений пікап знайшли біля входу на Північну Стежку, а сам Том так і не з'явився вдома, містечком почало поширюватися занепокоєння.

На ранок другого дня шериф Річард Грейсон організував пошуки.

Річарду було п'ятдесят три роки. Високий чоловік із квадратним підборіддям, густими сивими вусами та уважним поглядом темних очей. Його коричнева форма завжди була бездоганно випрасувана, а капелюх шерифа здавався невіддільною частиною його образу.

У пошуках брали участь місцеві поліцейські, мисливці та добровольці.

Вони прочісували ліс метр за метром.

Але не знаходили нічого.

Жодних слідів боротьби.

Жодних слідів крові.

Жодних речей Тома.

Лише дивна тиша.

Багато хто помічав, що в районі Північної Стежки майже не було тварин.

Навіть птахи оминали ті місця.

---

На третій день пошуків погода різко змінилася.

Над Сільвербруком нависли важкі сірі хмари.

Холодний вітер гойдав дерева, а небо обіцяло дощ.

Близько другої години дня одна з пошукових груп натрапила на дивну ділянку лісу приблизно за три кілометри від Північної Стежки.

Мисливець Джек Роуленд ішов попереду.

Раптом він зупинився.

— Шерифе... вам краще подивитися.

Грейсон підійшов ближче.

Перед ними відкрилася невелика галявина.

І всі миттєво зрозуміли, що щось тут не так.

Деякі дерева мали глибокі борозни в корі.

І ніхто не міг зрозуміти, звідки вони взялися.

— Господи... — прошепотів один із добровольців.

У центрі галявини лежав Томас Вілкерс.

Він був одягнений у ту саму зелену куртку, яка вже переливалася з зеленого на червоний.

Одяг був майже неушкодженим.

Поряд лежала якась обглотана кінцівка.

Коло роздертого тіла.

Недалеко валялася рушниця.

Здавалося, ніби це якийсь кошмар але це на яву.

Щось змушувало всіх завмерти на місці.

Його обличчя майже невпізнане.

Очі були широко розплющені.

Погляд застиг на чомусь невидимому.

Навіть досвідчений шериф відвів очі.

— Забираємо його звідси, — тихо сказав він.

Новина швидко поширилася Сільвербруком.

Жителі почали замикати двері раніше.

Діти більше не ходили до лісу.

У барах та магазинах люди говорили лише про одне.

Про те, що могло жити серед дерев.

Того ж вечора старий Генрі Купер сидів на ґанку свого будинку.

Йому було вже за сімдесят.

Він народився в Сільвербруку і знав безліч місцевих легенд.

Почувши розмови про смерть Тома, він довго мовчав.

Потім повільно промовив:

— Мій дід колись розповідав про дещо схоже.

Люди навколо насторожилися.

— Про що саме? — запитав хтось.

Старий подивився в бік темного лісу.

— Про істоту, яка приходить тоді, коли стає голодною.

— І як її називали?

Генрі не відповів одразу.

Вітер шумів у деревах.

Нарешті ві

н тихо сказав:

— Раком.

І вперше за багато років у Сільвербруку люди по-справжньому злякалися темряви за межами міста.