Останній Обхід

Жовтневе сонце повільно піднімалося над невеликим американським містечком Сільвербрук. Осінь уже встигла розфарбувати навколишні ліси у відтінки червоного, помаранчевого та золотого кольорів. Вулиці були майже порожніми. Лише зрідка повз проїжджали старі пікапи або проходили люди, які поспішали на роботу.

Томас Вілкерс, якого всі називали просто Томом, сидів за столом у невеликому офісі лісництва на околиці міста.

Тому було сорок два роки. Він мав міцну статуру людини, яка все життя працювала фізично. Його обличчя вкривала коротка руда борода, а на скронях уже помітно пробивалася сивина. На ньому була зелена куртка лісника, коричнева картата сорочка, потерті джинси та важкі шкіряні черевики.

На столі задзвонив телефон.

— Лісництво Сільвербрука, слухаю, — відповів Том.

У слухавці почувся схвильований чоловічий голос.

— Містере Вілкерс... я мисливець. Знайшов дивні сліди на Північній Стежці.

— Лось?

— Ні.

— Ведмідь?

— Ні.

Запала тиша.

— Тоді що саме?

— Щось схоже на людську, але дивної може мавпи.

Том усміхнувся.

— Добре. Я подивлюся.

Через пів години його старий зелений пікап уже котився вузькою дорогою до лісу.

Північна Стежка була однією з найстаріших у всьому окрузі.

Величезні дуби та сосни росли тут десятиліттями. Їхні крони майже повністю закривали небо.

Коли Том прибув на місце, він одразу помітив дещо дивне.

Було надто тихо.

Не співали птахи.

Не було чути навіть шелесту білок.

Ліс здавався мертвим.

— Дивно...

Том узяв рушницю з машини та рушив углиб дерев.

Через кілька хвилин він знайшов сліди.

Вони були величезними.

Кожен відбиток мав приблизно 36 см завдовжки.

Але найбільше його збентежила форма.

Вони нагадували людські.

Проте вони були схожими більше на мавпоподібні.

Том присів навпочіпки.

— Що ж ти таке...

Він дістав блокнот і почав робити замальовки.

Раптом неподалік тріснула гілка.

Том різко озирнувся.

Нікого.

Лише дерева.

Він піднявся та рушив далі.

Минуло близько двадцяти хвилин.

Сліди вели дедалі глибше в ліс.

Навколо почав згущуватися туман.

Хоча день був теплим, повітря стало холодним.

Том відчув, як по спині пробігли мурашки.

І тоді він помітив це.

Між деревами стояла темна постать.

Дуже висока.

Нерухома.

Вона знаходилася приблизно за п'ятдесят метрів.

Том примружився.

— Гей!

Постать не відповіла.

— Ви заблукали?

Тиша.

Коли він кліпнув очима, фігура зникла.

Наче її там ніколи не було.

Том насупився.

— Чорт забирай...

Він уже збирався повертатися назад, коли почув дивний звук.

Наче хтось важко дихає.

Десь позаду.

Том обернувся.

Нікого.

Звук повторився.

Тепер праворуч.

Потім ліворуч.

Наче щось кружляло навколо нього.

Його рука міцніше стиснула рушницю.

Серце почало битися швидше.

Уперше за багато років він відчув справжній страх.

— Виходь! — крикнув він.

Відповіддю стала тиша.

А потім дерева навколо почали скрипіти.

Наче щось величезне рухалося між ними.

Туман став густішим.

Том більше не бачив далі ніж на кілька метрів.

І тоді він помітив дві великі бліді точки світла попереду.

Очі.

Вони дивилися прямо на нього.

На рівні його очей.

Том підняв рушницю.

— Ще крок — і стріляю!

Постаті було байдуже.

Вона почала повільно наближатися.

Крок.

Ще крок.

Ще.

І тоді Том побачив лише обриси чогось людиноподібного серед туману.

Він натиснув на спусковий гачок.

Постріл прогримів по всьому лісу.

Птахи зірвалися з дерев.

Але істота навіть не зупинилася.

Том зробив крок назад.

Потім ще один.

І раптом зрозумів, що позаду нього вже хтось стоїть.

Його серце завмерло.

Повільно піднявшиголову, він побачив ще білі як вогні очі і темну як вугілля людиноподібну істоту.

Воно розкрило пащепу з повною гострих зубів.

Слюна почала стікати з неї.

Том закричав.

Щелипи в мить поглинули його невелику голову, зробивши його крик, його останніми словами.

І більше ніхто в Сільвербруку не бачив Томаса Вілкерса живим.