10.

Резонансна справа завершилася так само гучно, як і почалася. Слідчі зібрали чималу доказову базу зі звинуваченням колишнього вчителя малювання. Поліція розкопала, що підозрюваний і раніше звертався до різних жінок та дівчат із пропозиціями позувати оголеними. Власне, саме це й стало причиною переїзду з Чернігова, один “ревнивець” молотком ледь не проломав йому череп просто у під’їзді будинку.

Основною версією стало нерозділене кохання. Нібито дівчина відмовила у близькості за що й поплатилася життям. Труп так і не знайшли. У слідства виявилося кілька здогадок, які пояснювали куди зникло тіло. Одні говорили, що він розпиляв дівчину та закопав подалі від міста, інші переконували, що пошуки потрібно продовжувати, тому що вона точно в одній з водойм, треті схилялися до думки про спалення злишків Лізи. Не обходилося й взагалі без диких версій. Деякі мешканці всерйоз вважали, що він з’їв жертву в ритуальних цілях. Але більшість сходилася на думці, що злочинець досить легко уникнув кари, якщо можна так висловитися.

Я ж повертався у Вінницю з лаврами тріумфатора. В редакції очікувала короткочасна слава, трішки похвали від редактора, а також премія. Робота на відмінно  заслуговувала всього переліченого. Більше того, завдяки їй вдалося впіймати злочинця, а це головне.

Не заважаючи на характер теми та все, що довелося пережити, всередині залишалося відчуття задоволення. З роками кожен журналіст заводить звичку не зважати на зміст, а більше звертати увагу на форму. Так вдається не звихнутися, коли доводиться спілкуватися з потерпілими, рідними загиблих, або розкопувати подробиці, які інші бажали б забути, або приховати. Ремесло без прекрекрас, комусь воно під силу, а комусь ні. Саме тому кожен репортер з досвідом рано чи пізно перетворюється в затятого циніка. Звичайний захисний механізм організму і не більше.

Все ж пережите дещо не клеєлося, історія виглядала карикатурною та неповною.  Останні слова художника, його візити до місця, де зникла дівчина, та й загалом доволі слабкий мотив, породжували певну незакінченість подій. Але фініш окреслений стрічкою, тому чи варто шукати правду, якщо всі залишилися задоволеними?

В кишені завібрував мобільник. Телефонував приятель Сашко.

- Здоров, чудило, ти куди зник?

- Привіт, нікуди, весь тиждень працював, у Бару, до речі. Ти певно чув про спараву Лізи Дудик. Мене відправили з редакційним завданням…

- Та я не про це. Куди з вечірки зник? Тебе що так взяло?

- Аааа ти про це. Я отруївся. Навіть не уявляю, як потрапив додому. Думав дуба вріжу, але добре, що все обійшлося.

- Ти хоч сказати, що нічого не пам’ятаєш?

- Так, а чому ти допитуєшся?

- От облом. Та хотів дізнатися про враження.

- Які ще враження, ти щось недоговорюєш, давай викладай.

- Та ти такий на гулянці сумний ходив, не бухав з нами, я вирішив трішки тебе розвеселити. Мені один знайомий напередодні “колеса” підігнав. Говорив, що першосортні. Одне з них чисто випадково в твою склянку з Pepsi впала хе-хе. Думав, розслабить, відпочинеш по-людськи, а тебе ніби підмінили, весь такий зібраний став, сконцентрований, а потім стрибнув в авто та поїхав. Тому й телефоную дізнатися як воно?  

- Ти що взагалі вже останні мізки спалив? - ледь стримався, щоб не закричати. - Підмішав мені наркотиків у випивку?

- Та зупинись волати. Це не наркотики були, а стимулятор, експерементальна штука. Вона тільки на заході починає з’являтися в нас ще практично немає. Називається “Поводир”.

- Я ЩО СХОЖИЙ НА КЛАБЕРА ЯКОСЬ, ЩО ВИСИТЬ ПІД ЧАС РЕЙВУ? - не стримався. - Я від нього два дні в лихоманці пролежав, думав що кінець прийшов.

- Дивно, він мав не так подіяти.

- А ЯК?

- Нууу як розповідали, фішка в тому, що ти ніби спостерігаєш за всім зі сторони, типу, як глядач, здається ніби ти в чужому тілі. Так вдається розслабитися на сто відсотків, говорили.  Але, чесно, кажучи ти якийсь інший став відразу, тому я й телефоную. Думав, може все через реакцію з газіровкою.

- Ти взагалі про що?

- Ну ти встав, швидко вийшов, вскочив в авто і помчав, ми ще всі здивувалися, що так швидко змився. Ти щось бурмотів, що хочеш дівчину.

Раптом у голові спрацював якийсь перемикач і серце почало колотити швидше.

- О котрій це сталося?

- Рано. Лише почало сутеніти.

- Куди я поїхав?

- Здається в напрямку, мосту, а що?

- Я тобі перетелефоную, - поклав слухавку.

Мене кинуло в холодний піт. Швидко зібрав речі та побіг на вокзал. Не купуючи білет заскочив у найближчий автобус, що вже від’їжджав від платформи. Швидше, швидше, потрібно якомога швидше потрапити у Вінницю. Дорога здавалася вічністю. Найдовша година у житті.

Прибувши у місто, викликав таксі та наказав їхати за адресою, де знаходилася редакція. Поспішав. По приїзді віддав водієві купюру більшу ніж коштувала поїздка та сказав, щоб решту залишив собі. Я не зрушив з місця, поки таксист не поїхав далі. Потім швидко побіг за будинок, де залишив автомобіль. Підійшовши ближче, серце так калатало в грудях, що здається відбивало ритм прямо у легені, бо для дихання бракувало повітря. Обійшов авто оглядаючи кожну деталь ніби бачив транспортний засіб вперше. На лівому крилі знаходилася вм’ятина та подряпина, якої раніше не було. Всередині все похололо.