9.

Свету Каліш у Барі знав практично кожен. Одна з тих осіб, які, здається були тут завжди. Більшість називали цю немолоду вже жінку “Нянічкою”. На таке прізвисько вплинула її трагічна доля.

Света втратила свою доньку під час вагітності. Пережити викидень жінка до кінця так і не змогла. Вона відмовлялася вірити в те, що сталося, ходила містом з пустою коляскою, а за нагоди з радістю в голосі розповідала перехожим про свою чудову дитину. В таких подорожах вона проводила практично всі дні незалежно від пори року. Розум занадто слабка річ і ламається від горя.

Її намагалися лікувати, але безуспішно. А коли зрозуміли, що ні користі, ні загрози для оточуючих вона не несе, то просто залишили в спокої. Ті, хто знав передумови час від часу підігрували Нянічці та хвалили її дочку. Міська божевільна залишалася частиною типової картини.

Саме постать з коляскою зафільмували камери спостереження на місці зникнення Лізи в той час, коли ймовірно сталася трагедія. Поліція вчепилася у соломинку, але, на жаль, вона нікуди не вела. Світлана розповідала лише про свою дочку, хоча інколи її пам’ять видавала окремі факти, наприклад, про чоловіка на авто, зойк дівчини, світло фар, визг шин. Більшого слідчим дізнатися не вдалося, хоча вони застосували навіть психіатра з обласної психоневрологічної лікарні. Копи розуміли, що божевільна єдина, хто бачив викрадача і хоч вона не могла розповісти, але вказати на нього при нагоді навіть для Нянічки не склало б проблеми.

До відділку нікого не пустили. Затримання вчителя стало можливим лише завдяки моїй роботі, журналістське розслідування виявилося ефективнішим ніж поліцейське і навіть столичні слідчі розуміли подібне. Тому я отримав пропуск за закриті двері, в той час коли всі інші чекали результатів за ними.

У невеликому приміщенні зібралося близько 20 оперативників. Хтось точно отримає підвищення після того, як все закінчиться. Очікувати залишилося недовго. Біля стіни на стільцях сиділа Світлана і баюкала в свою колиску. Поряд з нею знаходився чоловік в окулярах, які видавали в ньому штатного працівника “психушки”. Лікар підтримував місцеву божевільну то потисканням плеча, то щось тихо промовляв до неї після чого, здавалося, до жінки повертався розум, але відразу зникав знову. Свідка тримали у тонусі.

До кімнати ввели Олега Степановича. Він значно змінився після останньої нашої зустрічі. Щоки впали, очі помутніли, з’явилися ознаки втоми. На його обличчі проступали якісь невиразні почуття, які нагадували чи то каяття, чи то сором. Він лише дивився у підлогу та рідко підіймав погляд на оточуючих. Чоловік не намагався пручатися чи проявляти агресію, навпаки, поводився стримано.

Його привели до іншої частини кімнати та розмістили навпроти свідка. Активізувався психіатр. Він активно почав “працювати” з божевільною. Тихо шепотів їй щось просто на вухо, від чого очі Нянічки починали бігати в різні боки. Згодом він оголосив майору, що стояв поруч, про готовність:

- Пані Світлано, скажіть. будь ласка, чи впізнаєте ви цього чоловіка?

Відповіді не послідувало, жінка продовжувала вдивлятися в свою коляску. Поліцейський невдоволено вирячився на психіатра.

- Її стан не дозволяє сформулювати думку. Потрібно оперувати до підсвідомості та зорової пам’яті.

- Що ви маєте на увазі?

- Попросіть її вказати на того, кого вона бачила в ніч свята.

Розуміючи, що станеться за мить, я спробував змінити місце положення. Без фото цієї події всі мої старання здавалися марними. Кращого ракурсу ніж навпроти Нянічки не було, а завдяки якісному зближенні об’єктиву, хвилюватися за вдалий кадр не доводилося.   

Майор знову заговорив стриманим голосом:

- Вкажіть на людину, яку ви бачили у вечері 6 вересня, на греблі біля роздоріжжя. Якщо він є у цій кімнаті покажіть на нього рукою.   

У кімнаті запанувала тиша. Свєта підняла очі на оточуючих, окинула всіх поглядом, та зупинилася на вчителю. Потім легким жестом ваказала в його бік. На щастя, до того часу я встиг обрати зручну позицію та зробив просто блискуче фото. На передньому плані знаходилася спина затриманого, а позаду на нього вказувала єдиний свідок.

- Занесіть до протоколу: свідок вказав на підозрюваного під час процесульної процедур…

- ЦЕ НЕ Я. Я НЕ КРИВДИВ ДІВЧИНУ, А ЛИШЕ ПИСАВ ЇЇ З НАТУРИ. Я НЕ ВИНЕН, - вчитель, який до цього сидів спокійно та тихо, раптом почав кричати із виряченими очима, - ЛЮДИ, ВИ МУСИТЕ ПОВІРИТИ. ЇЙ ПОДОБАЛОСЯ, ЯК Я ПИШУ, ТОМУ ВОНА ПРИХОДИЛА ДО МЕНЕ І ПОЗУВАЛА. РОЗУМІЮ, ЩО ВОНА НЕПОВНОЛІТНЯ, АЛЕ ВСЕ ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА. Я ЇЇ НЕ КРИВДИВ, Я ЇЇ НЕ КРИВДИВ...

Крик Олега Степановича перетворився на істеричний вой загнаного хижака. Потім він раптом схопився за груди та впав на землю в конвульсіях. Характерне, жахливе хропіння заповнило кімнату. Здійнялася паніка..

- Лікаря! Викличте “швидку”, - кричав хтось позаду.  

В цей час вчитель корчився на полу біля ніг розгублених конвоїрів. Вони не розуміли чи волокти підозрюваного до камери, чи очікувати медичну допомогу просто ту.

Найпершим оговтався керівник відділку, який наказав підлеглим очистити приміщення від постороніх та розпочати надання першої невідкладної допомоги. Голос начальника швидко освіжив голови поліцейських. Двоє сержантів кинулися до вчителя, психіатра та Світлану перевели до сусідньої кімнати, а інших разом зі мною почали швидко та безцеремонно випроводжали з приміщення. В дверях ми розминулися з медиками, які примчали досить оперативно. За хвилину двері закрилися, але я вже знав, що затриманий вчитель помер.