7.

Телефонував редактор.

- Що там у тебе нового? Нарив щось? - відразу без привітання та зайвих любязносте почав керівник.

- Поки що нічого певного перевіряю одну з версій. Якщо вистрілить, то це буде бомба, навіть більше ніж бомба. Запевняю.

- Чудово, чудово, коли чекати на матеріал?

- Потрібен час для перевірки. Інформація “сира”.

- Що складного? Є про що сказати, то пиши, немає - збирай речі і приїзди. Твоє відрядження починає давити на гаманець, - Дзотов не церемонився. Колишні заслуги не цікавили, новин - товар, який швидко псується та втрачає свою цінність.

- Окей, бос, я зрозумів. Влаштую спостереження, якщо вдасться щось з’ясувати, то відправлю завтра статтю, а ні, то повертаюся на Велику землю. До зв’язку.

*    *    *

Будинок із зеленим дахом знаходився через дорогу. Я сидів у кав’ярні вікна якої виходили саме туди, куди потрібно. Сидів довго. Встиг замовив три чашки капучино та круасан, але це не врятувало від осудливих поглядів офіціанта та бариста. Тутешні відвідувачі так довго не затримуються. Дивлячись на мене відразу ставало зрозуміло, що прийшов сюди не через каву, а заради виду за вікном.

А відбувалося там небагато. Сухощавий чоловік, який годину тому виглянув на подвір’я, зник у будинку та більше не з’являвся. Я починав втрачати терпіння. Він міг лягти спати, дивитися телевізор чи взагалі займатися йогою, що цілком вкладалося в норми закону. Кожна перерахована справа не дозволяла підтвердити причетність цього колишнього вчителя до зникнення дівчини. Більше того, з цієї відстані навіть підтвердити, що саме його зафіксували камери відеоспостереження не видавалося можливим. Я впадав у відчай.

Але тривало це недовго. На подвір’ї, щось почало відбуватися. Олег Степанович вийшов з будинку разом з якимось предметом в руках. Він виглядав як шматок пластикової труби, або щось подібне. Чоловік озирнувся, а потім швидко сів у стареньку “Таврію” та почав виїздити. Я ледь не поперхнувся напоєм.

Кинув на стійку банкноту, яка в кілька разів перекривала моє замовлення, очікувати решти просто не вистачало часу, та вискочив зтривожений на вулицю. Автомобіль майже покинув подвір’я.

Вскочив у припарковане поряд з кафе таксі. Жодна офіційна служба у місті не працювала. Подібне дозволяло підзаробити вільним водіям.

- За тією машиною, тільки так, щоб нас не помітили.

- Це тобі що кіношка? Або кажи куди їдемо, або забирайся, - вусатий таксист неквапливо палив сигарету.

- Подвійний тариф, якщо ми рушимо зараз, поїдемо обрежно за тим авто і не обговорюватимемо дурниці.

- Так би відразу й сказав, вже поїхали, - чолов’яга викинув недопалок та рушив з місця.  

Вчительський автомобіль рухався на виїзд з Бару. Я знав трасу. Колись навчався по ній їздити на курсах у автошколі. Вона вела до старого консервного заводу. Рух тут спокійний, автомобілів небагато, а покриття залишилося відмінне. Через якийсь час “Таврія” повернула у лісопосадку, я наказав рухатися далі. За двісті метрів покинув таксі щедро віддячивши “грача”.

Сутеніло. Пішов навпростець через поле, щоб не зіштовхнутися раптом з вчителем. Фотоапарт постійно тримав на поготові. Потрібно зафіксувати, як викидають труп чи мішки з залишками. Таке місце якнайкраще підходило. Вірний електрошокер також лежав у кармані куртки, але сподівався, що до його використання не дійде. Від адреналіну перехоплювало подих.

Коли за деревами побачив припарковане авто, то ліг просто на мокру землю. В траві розгледіти мій силует з такої відстані точно не вдасться. Чоловік за яким я слідкував, вийшов з автомобіля все з тією ж трубою в руках. Дістав з неї якийсь згорток, розгорнув та довго дивився на нього, потім ще один та ще. Так тривало кілька хвилин. Я акуратно зробив фото побоюючись, щоб світло від екрану на панель управління не видало мою схованку. Далі Олег Степанович кинув все, що ще мить тому розглядав, під ноги, облив рідиною з каністри та підпалив. Після чого, швидко сів у автомобіль та погнав назад до міста.

Я різко зірвався та побіг до вогнища. Палали якість малюнки. Я спробував загасити полум’я, але нічого не вдавалося. Тоді швидко вихопив камеру, увімкнув в режим серії та натиснув на спуск. Потрібно було зафіксувати все, поки листки не перетворилися в попіл.

Один малюнок все ж вдалося дістати та значними зусиллями затоптати яскраві язики на ньому. Інші перетворилися на почорнілі обривки чогось, що раніше було картинами. Коли підняв врятований шматок і світило від багаття частково освітило його, то на мене поглянули очі дівчини, лізині очі. На малюнку зникла неповнолітня стояла повністю оголена та посміхалася.