6.

Я лежав весь спітнілий та важко дихав. Жадібно ловив повітря, що нагадувало рибу, яку викинуло на берег. Нічка видалася ще та. Поряд на ліжку розкинулася Олеся і навіть незважаючи на темряву добре виднівся рясний рум’янець на її щоках. Явний признак того, що моя робота виявилася вдалою.      

У цієї білявки щей досі залишалося шикарне тіло. Навіть пологи практично не вплинули на нього, а можливо й покращили. Роздивлятися як її груди підіймаються та опускаються з швидким темпом приносило задоволення та насолоду. Хоча вечір зовсім не обіцяв подібного повороту подій.

Після кількох годин безперервиних пошуків я вирішив спробувати вдачу та вирушив на прогулянку містом. Інтернет зовсім не допоміг в розшуку незнайомця. Що робити далі не знав, а виходу з чергового глухого кута не бачив. Тому просто пішов куди очі бачать знайомими та забутими вулицями.  

Містечко практично не змінилося особливо в розмірах. Все теж провінційне, невелике, своєрідне, атмосферне болото. На роздоріжжі зайшов до супермаркету без особливого наміру щось придбати. Серед ряду з солодощами зустрів Олесю. В студентські роки ми непогано з нею розважалися, але час розставив свої крапки над “Ї”. Я поїхав у Вінницю, а вона невдало вийшла заміж, народила дитину та розвелася. Майже буденна історія.

Слово за слово і я дізнався, що дочка гостює у бабусі і вона залишилася сама у місті. Знайома попросила допомогти донести покупки до будинку, а далі все за сценарієм. Не встиг отямитися, як простирадла вже стали мокрими.

Тепер ми лежали спітнілі та трішки втомлені, мовчали і кожен думав про своє.

- А чим ти зараз займаєшся? - раптом запитала вона.

- Та журналістикою. Постійно мітинги, політики, аварії, катаклізми - робимо новини, якщо коротко. Ти про Лізу Дудик чула?

- Ну звичайно. Яке горе в сім’ї, просто в голові не вкладається.

- Так оце мене відрядили писати про це зникнення.

- Справді? А ти й не казав? І що зараз відомо. Є якісь свіжі подробиці? - Олеся помітно оживилася.

- Нічого конкретного. Поліція мовчить, пошуки тривають, є одна здогадка, але її ще потрібно перевірити.

- Боже, як цікаво. Розкажи.

- Вибач, не можу. З мого боку подібне виглядало б непрофесійно.

- Що за занудство? Я ж нікому не розповім, просто цікаво, а раптом і допомогти зможу.

- А знаєш? Можливо ти маєш рацію, - в мене промайнула миттєва надія.

- Звичайно, маю. Все при мені, дорогенький, - грайливо випалила молодиця, потрусивши оголеними грудьми.    

Я піднявся та взяв із штанів власний телефон. Виходячи з готелю, скинув світлини незнайомця з камер спостереження. Сподівався зустріти його серед перехожих та ідентифікувати. Але не знайшов.

- Поглянь, будь ласка, можливо ти знаєш ось цього чоловіка? - я простяг їй смартфон.

- Я не зовсім впевнена, якість жахлива, але дуже схоже на Олега Степановича.

- Що за Олег Степанович?

- Він раніше працював у педколеджі, малювання викладав, років два тому. Сюди з Чернігова перебрався. Не місцевий. А потім його раптово звільнили. Причин ніхто не пояснював, але кажуть там щось не ладне з ним сталося.  

- А зараз він чим займається?

- Я особливо не знаю, але чула, що розписом.

- В якому розумінні?

- Ну дитячі кімнати розмальовує різними жирафами там, вітальні і таке інше. Ремонти тобто, малярські роботи.

- А де живе знаєш?

- За ринком, купив будинок в Надії Степанівни. Вона колись вахтером в гуртожитку працювала, ти маєш пам’ятати. В тілі така жінка.   

- Це той, що із зеленим дахом?

- Точно.

- Чудово, - я піднявся та почав збиратися.

- Ти куди це?

- Пробач, мушу бігти. Потрібно дещо перевірити.

- То це він вбивця?

- Я такого не казав, - одягаючи сорочку відповів я. - Все занадто незрозуміло. Презумпція невинуватості, неупередженість чула про таке? Щоб говорити про подібне потрібні факти.

- І що ти збираєшся робити?

- Знайти їх...