3.

Околиця нагадувала швидше невелике село ніж повноцінну частину, хоч і невеликого, але все ж міста. Будинки, огорожі, подвір’я з господарчими будівлями та зеленою травою - вулиця всім своїм виглядом нагадувала про провінційність  місця. Закінчувала образ грязюка, яка прилипала до моїх туфель. І в таких умовах доводиться працювати.

Пошук будинку дівчини не забрав багато часу. Біля нього скупчився натовп. Я зробив кілька фото здалеку, люди часто нервово реагують на камеру. Нічого дивного - горе зовсім не час для публічності, але зрозуміти, що журналіст просто чесно виконує свою роботу так само як лікар, машиніст чи, наприклад, суддя, бажає не кожен.

Підійшов ближче та став поруч. Змішатися з натовпом було легко, біля мене стояли різні люди. Наскільки зрозумів, готували чергову пошукову операцію. В центрі чоловік років сорока проводив інструктаж.

- Військові прочісують ліс із собаками. Їм потрібно ще 20 людей, бажаючі підуть із Олегом, - він вказав на чоловіка праворуч. - Ще одна команда обійде став. Це велика територія, тому розділимося на дві частини. Почнемо від дамби та підемо у різними берегами. Зустрінемося біля містка. Дивіться уважно там болотиста місцевість, самі розумієте. Одна частина зі мною, інша з директором Миколою Івановичем. Все зрозуміло?

Чоловік говорив впевнено хоча й нервово. Він приховував невиспані очі за окулярами та перевалювався з ноги на ногу. Позаду нього стояла бліда як статуя жінка невисокого зросту. Вона не говорили та майже не рухалася лише час від часу набирала повні легені повітря та видихала, ніби побоюючись знепритомніти. Батьки. Я зробив фото. Дякувати зуму на фотоапараті, кадри підуть у вечірній матеріал.

Натовп почав рухатися. Відразу стало зрозуміло, що тут не лише місцеві, а й чимало приїжджих волонтерів із інших сіл та містечок. Багато просто не знали куди йти, тому чекали, коли підійде чоловік, що щойно говорив. Наздогнав всіх, коли група спустилася до води.    

- Доброго дня, мене звати Максим, я журналіст, приїхав із Вінниці, - звернувся до Лізиного батька, який йшов попереду всіх, коли ми порівнялися. - Дозвольте написати про зникнення вашої доньки, в нас велика аудиторія, впевненний це допоможе її розшукати.  

- Пишіть, що хочете. Ви не перший, та й напевно не останній, хто мене розпитує. Вчора телевізійники приїжджали, теж сюжети робили і поїхали собі, а дитини не має. Ви також тут не надовго. Тому робіть що маєте тільки не заважайте, - чоловік говорив жорстко, але стримано.    

- Ні, я залишусь поки дівчину, тобто вашу доньку, не знайдуть. Впевнений - це станеться дуже швидко і маю намір розповісти про це першим.

- Ваші слова та Богові у вуха, юначе.

- Скажіть, будь ласка, я знаю вона поверталася із міського свята, а з ким вона там була?

- Ходила з подругою, Танею. Та живе на іншій вулиці. Вони попрощалися і розійшлися. І за цей час дочки не стало.

- Вони ходили лише в двох?

- В місті зустріли друзів із коледжу, постояли на концерті, а потім розійшлися. Детальніше, чесно кажучи, сказати не можу. Діма сказав, що вони практично постійно розмовляли телефоном. Навіть тоді коли … коли її викрали.

- А у Лізи були вороги? Їй хтось погрожував в останній час?

- Про що ви говорите? Моя донька навіть мухи у своєму житті не скривдила. Її всі любили, викладачі хвалили, вона була зразковою студенткою, приймала участь у різній самодіяльності. Хто міг бажати їй зла?

- Я лише запитую. Пробачте. Підкажіть, як можна зв’язатися з Тетяною?

- Ось номер, - він дав мені в руки власний телефон. На заставці стояло фото із дівчиною. Теж саме, яке я вранці бачив на листку з написом “Зникла”. - Вона вдома, відсипається, вчора допізна допомагала прочісувати закинутий індустріальний парк.

Поки ми говорили, то дещо відстали від загальної групи. Раптом почув якийсь галас. Це крикнула одна із жінок, що йшла попереду. Всі одразу оживилися та ринулися до неї. Над місцем, відразу скупчився натовп.

- Розступіться, розступіться! - з криком увірвався всередину чоловік, з яким я щойно говорив. Побіг за ним.

На просторій галявині поряд із річкою, саме в тому місці, де росли кілька самотніх берез, на траві чітко виднілися сліди крові. Багряні плями здавалися, немов розкидані по землі, виднілися то тут, то там і викликали нудоту. Здавалося, хтось поранений виривався та намагався втекти залишаючи криваві сліди. Всі стояли приголомшені від побаченого. На мить повисла тиша.

- Алло, де носить вашого кінолога? Я кажу, ШВИДКО ПРИШЛІТЬ СОБАКУ В НАС ТУТ ...

*    *    *

- Це не людська кров, - пикатий начальник місцевого главку зібрав цілу прес-конференцію, щоб заспокоїти людей. З моменту знахідки пройшов лише день, але чутки ширилися значно швидше ніж сонце. У містечку та околицях почали розповідати про безжального маньяка. “Сарафанне радіо” підкріплене соціальними мережами та швидкісними повідомленнями у меседжерах, лише допомагало в поширенні різних версій та паніки. - Наші експерти провели швидкісний тест, зазвичайн на результати доводиться чекати кілька днів, але зважаючи на ажіотаж ми прискорили процес. Знайдена на березі озера Шершні кров, згідно висновків експертизи, належить парнокопитному. Опитавши місцевих жителів, що живуть поруч із місцем інциденту, працівники поліції поспілкувалися із громадянином Шевченком, який підтвердив, що на передоні з його господарства зникла одна з молодих кіз. Попередньо її роздерли здичавілі собаки, яких раніше помічали поряд із водоймою. Вся інформація про вбивцю, яка останнім часом з’явилася як засобах масової інформації, так і в Мережі Інтернет не відповідає дійсності. Пошуки зниклої дівчини Лізи Дудик продовжуються, - підполковник читав чітко складений текст із листочка перед камерами та помітно нервував. - Поліція із свого боку докладає всіх можливих зусиль, щоб якнайшвидше повернути додому громадянку.