Зникнення

1.

- Слава Богу, ти прийшов. Можеш не роздягатися. Оформлюй в бухгалтерії командирування, отримуй виїзні і дуй в Бар. Мені потрібно все по зникненню тієї школярки. Бери апаратуру і залишайся в місті поки не знайдуть тіло, ну чи того, що від нього залишилося, все ж третя доба пішла. Потрібен матеріал кожного дня, або кілька, якщо з’являться подробиці. Тема загальнонаціональна, тому відпрацьовуємо на повну і хай телевізійники подавляться, ми маємо бути першими, зрозумів - спіч редактора, як завжди безкопромісним тоном, застав мене практично на порозі.

- А що сталося? - останні дві доби я провів у ліжку напівпритомний. Такої лихоманки ще в житті не мав. Вирушаючи вранці до редакції, планував тихенько відсидіти свою зміну та не виходити з офісу. А тут такі заяви.

- Ти що новин не читаєш? Всі про це тільки й трублять. Зникла малолетка. Не повернулася додому після святкування Дня міста. Другу добу прочісують околиці - рятувальники, поліція, лісники, добровольці, навіть військових долучили. Кожного дня приєднуються нові люди. З  місцевого педагогічного коледжу, де вона навчалася, студентів відпустили, аби допомогли. Масштаб у кілька тисяч. В соціалках волонтерські спільноти почали з’являтися “Врятувати Лізу”.

- Подумаєш, неповнолітня зникла. Та кожного дня в розшук поліція подає. Десь у хлопця якогось чи з батьками посварилася, от і поїхала на електричці Львів побачити чи в столицю. Хіба перший раз? З чого такий галас, - я хапався за останню волосинку, щоб залишитися в теплій редакції, а не вирушати “в поле”.    

- В тому й справа, що ні. Мала поверталася з міського музичного фестивалю, дорогою розмовляла з своїм хлопцем, який зараз в армії. Дзвінок раптово перервався. Хлопчина встиг лише почути крик, зателефонував її подрузі та батькам. Біля дороги знайшли розбитий телефон та краплі крові. Кажуть, є сліди автомобіля, поліція не підтверджує, але активно перевіряє весь транспорт. Справа вже на контролі міністра МВС. Кажуть, працює посилена слідчо-оперативна група, прислали київських слідаків. Ти що з місяця звалився? Думав, ти отруївся чимось, а не амнезію підхопив.

- Сам не знаю, що трапилося. Температура, нудота, постійне запаморочення і дезорієнтація, я вже думав, що ботулізм. За мною два дні сестра доглядала…

- Так, так ти міг би розповідати далі, якби мені було цікаво. Давай вмикайся в роботу, тут на шматок хлібу заробляють не жалістю, сам знаєш. Перший матеріал потрібний ввечері, максимум завтра вранці. Все.

Головний редактор Дзотов відрізнявся кепським характером, але справу свою знав на відмінно. Покидьок мав нюх до першочергових тем та не переносив заперечення від підлеглих. Цілковитим скептиком та циніком він став задовго до того, як я почав працювати в редакції “П’ятихвилики”. Але дивуватися не доводилося, подібний набір професійних рис отримує кожен, хто протримається в журналістиці більше 5 років. Нічого не поробиш.

Газету та однойменний Інтернет-портал у Вінниці знав кожен. Гарні рейтинги, багато новин, репортажів, красивих фото та інтерв’ю з місцевими політиками, акторами, співаками та іншими представниками, які вибилися в люди. Особливу популярність приносили оголошення про роботу, завдяки яким, чесно кажучи, газетка, ще продовжувала триматися на плаву. Сайт жив своїм життям, та приносив грошенята, що дозволяло утримувати штат із 8 журналістів, верстальщика, коректора, рекламників, прибиральницю та сисадміна.  Всі залишалися задоволені.

Поїздка в Бар одночасно радувала та пригнічувала. Пункт призначення знаходився за сто кілометрів від обласного центру та нічим особливим не відрізнялося від інших провінційних районок. У містечку кожен знав один одного просто тому, що на вулиці зустрічаються одні і ті ж люди, а за таких умов залишатися незнайомими просто неможливо. Кілька спальних секторів, ринок, три дев’ятиповерхівки, які залишаються найвищими спорудами у населеному пункті, річка з ліліями та залишки старовинного польського замку, який свого часу знищили козаки. Власне все, що може зацікавити і я можу судити про це цілком справедливо, тому що прожив тут 4 роки.

Студентські часи найкращі. Чортове місто належало нам - молодим і наївним. Але подорож не викликала в серці жодної ностальгії, бо всю її встиг вичерпав два дні тому на з’їзді випускників.

Кількома тижнями раніше телефон розірвав дзвінок від старого приятеля - Сашки Моряка. Виявилося від дня, як ми закінчили журфак у місцевому коледжі минуло 10 років, а це означало, що час зустрітися. Протягом усього десятка зібрати “наших” разом жодного разу так і не вдалося, тому надію покладали на ювілей. Звичайно, із більшістю я зустрічався час від часу, але побачити повну компанію одногрупників ще не вдавалося. Відмова в подібній справі просто не приймалася.

Варто сказати, зустріч вдалася на славу. Перебрали старі спогади, посміялися з фото першого курсу, на яких більшість мала налякані очі та ще дитячий рум’янець на щоках, погуляли знайомими місцями. У одному ресторанчику нам накрили чудовий стіл. Я приїхав автомобілем, тому нічого не пив, що дуже засмутило моїх приятелів. Тільки їм було відомо, які пригоди пережили ми під синьокою, але цей час давно минув.

Напевно забігайлівка, де ми провели свого часу чимало гарних тусівок, цілком зіпсувалася. Такого отруєння я ще ніколи не отримував. Навіть детально не пам’ятаю, як потрапив додому. Останні два дні буквально помирав від лихоманки та нудоти. Майже впевнений, що справа у форшмаку. Дивний мав він присмак. Через цю гидоту, я ледь копита не відкинув, краще б страждав похміллям.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше