Зниклий літак

Транспортний літак за вказівкою грецького авіадиспетчера знизив висоту і зайняв ешелон вісім тисяч метрів. У кабіні пілотів м'яко світилися шкали приладів. На екрані радара виднілися позначки інших повітряних суден. Кліматична установка тримала комфортні +23 °C. Долинав рівномірний гул двигунів на номінальному режимі.

Я на хвилину розстебнув паски безпеки, підвівся в кріслі й виглянув крізь бокове скло кабіни. Ніч була хмарною та беззоряною. Десь там далеко під нами розкинулося Егейське море.

Сьогодні в обід ми доставили до столиці Нігерії два морські контейнери з приватним вантажем. Аеропорт Абуджи зустрів нас хвилями виснажливої спеки. До того ж вологість повітря була доволі таки висока. Тому після відчинення дверей нам одразу ж закортіло повернутися в прохолодну кабіну літака.

Я стояв біля трапа, розглядаючи білу будівлю нещодавно збудованого міжнародного термінала і міркуючи про те, що турбот в мене сьогодні буде доволі таки багацько. Мені, як бортінженеру, необхідно буде ретельно оглянути літак і перевірити його двигуни, крила, шасі, гідравлічні та електричні системи, а також інше обладнання й підготувати повітряне судно до зворотного польоту в Україну.

Повз мене вбудованим у двері трапом спустився весь наш екіпаж: капітан Богдан, другий пілот Міла та штурман Григорій. Ми не називали один одного на ім'я та по батькові, від самого знайомства вважаючи це зайвою і нікому не потрібною церемонністю. Усі в нашому екіпажі були люди молоді десь близько 25-30 років і тільки штурману було вже давно за п'ятдесят. Але він теж не відставав від нашого колективу, принципово відгукуючись лише на ім'я.

Наш літак АН-178 було спеціально оснащено додатковими паливними баками для далеких перельотів по всьому світу, а в кабіні пілотів було додано ще два робочих місця: штурмана та бортінженера.

Штурман допомагав орієнтуватися в повітряному просторі розвиваючихся країн, розташованих здебільше в Африці та Південній Америці, а також вів нас під час трансокеанських перельотів далеко від второваних авіаційних шляхів і польотів до Антарктиди на нещодавно побудований аеродром станції "Академік Вернадський".

Бортінженер був необхідний для підготовки, технічного огляду та дрібного ремонту літака в аеропортах з погано розвиненою наземною інфраструктурою.

Також безсумнівною перевагою нашого літака була можливість працювати з короткими злітно-посадковими смугами та ще й необладнаними ґрунтовими аеродромами.

У літаку було передбачено невеличку спальню та санвузол, а також міні-кухню з вбудованим баком для кип'ятіння води та електричною піччю. Найчастіше в аеропортах по всьому світу в нас виникало стільки турбот, що ми не встигали як слід перекусити, тому купували напівфабрикати, курячі гомілки й крильця, а іноді навіть місцеву свіжу рибу і запікали їх прямо в польоті.

АН-178 мені дуже подобався не тільки внутрішньо, як створений працьовитими руками людей досконалий механізм, що втілив у собі багаторічні зусилля безлічі інженерів та конструкторів, а ще й зовні – літак чимось був схожий на невеликий космічний корабель. Це відчуття посилювали потужні двигуни, розташовані за схемою високоплан крила та Т-подібне хвостове оперення. До того ж через низьке положення фюзеляжу над злітно-посадковою смугою літак виглядав ніби хижак, що припав до землі й приготувався до миттєвого кидка.

● ● ●

Ми вилетіли з Нігерії пізно вночі й взяли курс на північний схід, прямуючи додому у місто Херсон – зі спекотного екваторіального літа повертаючись у студену зиму.

Наш екіпаж був згуртованим і професійним, тільки лише другий пілот Міла була ще зовсім новачком. Вона всього лише рік тому як закінчила льотну академію в Кропивницькому.

– Екіпаж, увага! Важливе повідомлення! – промовив штурман через переговорний пристрій.

Григорій клацнув тумблером, перемикаючи радіостанцію на внутрішню трансляцію. Я почув у навушниках частоту турецької метеослужби, що мовила по-англійськи:

Усім повітряним суднам!

Передаємо попередження щодо

вулканічної активності в області

геопарку Кула. Велика хмара попелу

рухається в північно-західному напрямку.

Далі йшли дані про час виверження, швидкість поширення хмари, її поточні координати й розміри.

– Розбушувалися сьогодні турецькі джини! – пожартував штурман. – Микито, твої двигуни впораються?

– А куди ж вони подінуться? – відповів я з посмішкою. – Будуть крутитися!

– Григорію, ти впевнений, що ми встигнемо проскочити? – серйозно запитав капітан.

– Якщо метеозведення не помиляється, то мусимо встигнути, – задумливо відповів штурман, звіряючись з картою. – Хоча звісно ж краще додати ходу.

– Прийняв, – відповів Богдан і пересунув уперед важелі керування двигунами. Турбіни відгукнулися більш потужним гулом.

Григорій відкрив географічний довідник і зачитав звідти інформацію:

– Вулканічні поля Кула розташовані на заході Туреччини. Останнє виверження відбулося близько 15 000 років тому. У геопарку Кула розташовані лавові поля площею 20 км² і також налічується 45 вулканічних конусів. Над давним-давно застиглою лавою прокладено доріжки для туристів, а кожен більш-менш значущий об'єкт забезпечений інформаційною табличкою.

Близько пів години після цього політ проходив цілком собі нормально. Ми всі вже навіть повірили, що вдалося обігнати хмару попелу, коли по лобовому склу почали проскакувати поодинокі яскраві іскри, вже буквально за кілька секунд перетворившись на цілу бурю яскравих синіх спалахів. Це було так несподівано, що ми скрикнули майже одночасно.

– Зберігаємо спокій! – скомандував Богдан, піднявши руку. – Ми увійшли в хмару вулканічного попелу.